Кам'янець між нами

Розділ 5. Леді і чужий запах

Після того, як я відклала телефон, тиша в квартирі стала занадто гучною.

За вікном Кам’янець жив своїм вечірнім життям: десь унизу сміялися люди, клацали двері під’їзду, хтось проходив бруківкою так, ніби не поспішав нікуди. Старе місто завжди вміло заспокоювати. Сьогодні — не дуже.

 

Я встала, підійшла до вікна й відчинила кватирку. Холодне повітря вдарило в обличчя, принесло запах каменю, вологи й осені. Кам’янець пахнув домом.

І зовсім не пахнув Макаром Ганземком. На щастя.

 

— От і добре, — пробурмотіла я собі під ніс. — Кожен на своєму місці.

 

Я повернулась до кімнати й зловила на собі уважний погляд Леді. Вона вже не спала. Сиділа, впершись лапками в край клітки, і нюхала повітря так, ніби щось шукала.

 

— Що? — я схрестила руки на грудях. — Тут нічого цікавого не відбувається.

 

Леді схилила голову, знову принюхалась і тихо фиркнула.

 

— Ні, — сказала я різкіше, ніж планувала. — Навіть не думай.

 

Я відкрила клітку, взяла її на руки й сіла на диван. Вона була теплою, живою, справжньою — як якір у реальності.

 

— Це начальник, — пояснила я крисі, ніби вона могла не знати. — Це табу. Це хрінь, яка закінчується погано. Завжди.

 

Леді знову нюхнула повітря, а потім мій рукав.

 

І в цей момент я зловила себе на абсолютно дурній, небезпечній думці.

На тому, що уявляю його тут.

 

Не в костюмі.

Без тієї холодної зібраності.

Просто… вдома. У моєму Кам’янці. На цьому дивані. З цією бруківкою за вікном.

 

— Та ти з глузду з’їхала, — тихо сказала я собі. — Зовсім.

 

Я різко поставила Леді назад у клітку й зачинила дверцята.

 

— Забудь, — додала вже їй. — І я забуду.

 

Але думка не йшла.

Його спокійний голос. Його повідомлення без зверхності. Його «прийняв».

 

Чужий запах, — подумала я.

Ще навіть не запах, а його обіцянка.

 

Я знову глянула у вікно на темні силуети кам’яних будинків. Кам’янець мовчав. Не заспокоював і не засуджував. Просто був.

 

І вперше за довгий час я відчула, що в мені щось зсувається. Ледь помітно.

Не почуття — ще ні.

Але тріщина в броні.

 

— От бляха, — видихнула я.

 

Внутрішній конфлікт тільки починався.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше