Розділ 3. Віка знає краще

Після планерки в голові гуділо так, ніби я відпрацювала дві зміни підряд.

Я закривала відділ останньою — перевірила графіки, відповіла на пару нервових листів і ще раз подумки прокрутила його погляд. Спокійний. Оцінюючий. Без зверхності, що найгірше.

Ненавиджу такі.

Ми з Вікою домовились зустрітись у маленькій кав’ярні неподалік офісу. Та сама, де бариста завжди плутає цукор, а кава все одно рятує нерви.

Я сіла за столик біля вікна, скинула куртку й видихнула.

— Ти виглядаєш так, — Віка присіла навпроти, — ніби когось морально вбила. Або навпаки — тебе.

— Ще думаю, — хмикнула я. — Варіанти відкриті.

Вона замовила американо, я — капучино. Руки трохи тремтіли, і мене це дратувало ще більше, ніж сам день.

— Ну, — Віка примружилась. — Розповідай. Це він?

— Хто — він? — я зробила максимально байдужий вигляд.

— Не прикидайся. Новий директор. Блондин. Два метри проблем.

Я скривилась.

— Він дивиться так, — сказала я і відвела погляд у вікно, — ніби вже вирішив, що я проблема.

Віка хмикнула і зробила ковток кави.

— Ти і є проблема, — спокійно сказала вона. — Просто не для нього. А для себе.

— О, дякую, — я фиркнула. — Завжди мріяла почути таке після робочого дня.

— Я серйозно, Лєно, — її голос став м’якшим. — Ти ж не звикла, щоб тебе бачили. Не як оператора, не як керуючу відділу, а… загалом.

— Він бачить співробітника, — різко відповіла я. — І нічого більше.

— Ага, — Віка усміхнулась. — Саме тому ти вже втретє згадуєш його погляд.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але замість цього лише видихнула.

— Та пішло воно все, — пробурмотіла я. — Він директор. Я підлегла. Крапка.

— Ти не підлегла «на колінах», — сказала Віка. — І він це побачив. Ось що тебе бісить.

Я замовкла.

За сусіднім столиком хтось тихо сміявся, за вікном проїхав тролейбус, а в мені щось уперто не хотіло заспокоюватися.

— Мені просто не подобається, — нарешті сказала я, — коли хтось думає, що може мене прочитати.

— А мені не подобається, — відповіла Віка, — коли ти брешеш сама собі.

Ми замовкли.

Потім я раптом засміялась. Коротко. Зло.

— Якщо він вирішив, що я проблема, — сказала я, — то нехай. Я з цим живу давно.

— От і він поживе, — кивнула Віка. — Недовго, правда.

Я закотила очі.

— Навіть не починай. Мені не цікаво.

— Звісно, — усміхнулась вона. — Ти просто дуже емоційно нецікавишся.

Я допила каву й підвелась.

— Ходімо, — сказала я. — Завтра знову на роботу. І мені треба виспатись.

— Ага, — Віка встала слідом. — Спробуй. Передай привіт своєму внутрішньому хаосу.

Я вийшла на вулицю, вдихнула холодне повітря Кам'янця і подумала, що Віка, як завжди, має рацію.

І саме це лякало найбільше.

Бо якщо вона права — значить, цей новий директор уже зайшов значно далі, ніж мав би.

А я цього допустити не збиралась.