Розділ 1. Не називай мене повним ім’ям

Я прокинулась від характерного хррр-хрусь — звуку, який не обіцяє нічого доброго.

Це був не будильник. І не сусіди.

Це була Леді.

— Ні, — пробурмотіла я, ще з закритими очима. — Скажи мені, що ти зараз не гризеш те, що коштує більше, ніж твоя клітка.

Хрусь.

Я сіла на ліжку, провела рукою по рудому волоссю, яке стирчало в різні боки, і подивилась у бік столу.

Так.

Дроти.

Мої, бляха, дроти.

— Леді, ти серйозно? — я підійшла ближче. — У тебе вчора була нова паличка. Зі смаком яблука. Ти її проігнорувала. А тепер вирішила з’їсти зарядку?

Криса підняла мордочку і подивилась на мене з таким виглядом, ніби це я тут проблема.

— Чудово, — зітхнула я. — Мораль у цій хаті відсутня повністю.

Я виглядала… ну, як людина, яка працює оператором і живе з крисою.

Сіра футболка, шорти, сліди втоми під зеленими очима. Ріст у мене нормальний — сто сімдесят, але зранку я відчувала себе на всі сто п’ятдесят, не більше.

Кава була гіркою. День — теж.

Я саме зав’язувала кеди, коли телефон завібрував.

Віка.

> Віка: ти вже прокинулась?

Я: на жаль

Віка: у нас новий директор

Я: о, боже

Віка: кажуть, приїхав сьогодні. 34.

Я: і що, мені аплодувати?

Віка: високий

Я: все, зупиняйся, я вже бачу цей типаж

Віка: блондин. Борода.

Я: ага. Синдром бога в комплекті?

Віка: не знаю, але виглядає так, ніби знає, що робить

Я: це найстрашніше, що ти могла сказати

Я сховала телефон у кишеню й вийшла з квартири.

Ланет зустрів мене стандартно: запах кави, шум клавіатур і напруга, яку можна різати ножем.

Я ще не встигла дійти до свого місця, як почула за спиною:

— Леніна Івасюк?

Все.

Стоп.

Гальма.

Я повільно обернулась.

— Лєна, — сказала чітко. — Просто Лєна.

Переді мною стояв він.

Високий — майже два метри, блондин, голубі очі, коротка доглянута борода. Не з тих, хто «випадково не поголився», а з тих, хто так вирішив. Костюм сидів ідеально, плечі широкі, постава — впевнена. Він тиснув простором. Навіть повітря біля нього здавалося щільнішим.

— Перепрошую, — сказав спокійно, без зайвої солодкості. — Лєна Івасюк.

Добре. Уже краще.

— Макар Ганземко, — він простягнув руку. — Новий директор.

Я глянула на руку. Потім — йому в очі. Потисла.

— Співчуваю, — сказала я. — Серйозно.

Його брова ледь сіпнулась.

— Настільки все погано?

— Ви навіть не уявляєте, — я криво всміхнулась. — Тут або ламаються, або стають цинічними. Третього варіанту не завезли.

— Я не люблю ламатись, — відповів він.

— А я не люблю, коли мною намагаються командувати, — парирувала я. — Тож у нас з вами може бути… весело.

Між нами зависла пауза. Не ніякова — гостра.

Він не відвів погляду. І я теж.

— Побачимось на планерці, — сказав Макар. — Леніно.

Я злегка примружилась.

— Якщо ще раз назвеш мене так, — спокійно сказала я, — я зіпсую тобі день.

— Як?

— Словами. Я в цьому профі.

На його губах з’явилась усмішка. Справжня. Коротка.

— Прийняв до уваги, — кивнув він і пішов далі.

Я дивилась йому вслід і відчула дуже знайоме, дуже небезпечне відчуття.

Чорт.

Цей чоловік не був самодуром.

Але проблемою — точно.

І, здається, взаємною.