Кам'яне серце

Дріботів осінній дощ. Дерева понуро опустили поріділі крони. Береза тихо опустила гілки, на котрих жовті листочки вмивалися крапельками перед першим-останнім своїм польотом. Клен по одному повільно скидав важкі помаранчеві різні прикраси, складуючи їх собі під ноги в строкатий килим-ковдру. Горіх, вже зовсім голий, стояв поруч і соромливо дивився на своїх сусідів: він раніше від усіх скинув своє вбрання, злякавшись першого заморозку, і тепер почував себе вискочкою. І лише Ялинка, що від дощу та похмурої погоди зробилася ще темнішою, понуро споглядала, як сусіди готуються до зими, прощаючись назавжди зі своїми колись шумними, яскравими одежинками.

Разом з Ялинкою безмовно спостерігала за тим, що відбувається, посіріла від дощів та часу статуя, що стояла поруч. В парку царювала осінь...

- Привіт, Пітере! - сказав маленький першокласник з рюкзаком, йдучи по парку повз статую. Мокре од учорашнього дощу листя шуршало під його ногами. Хлопчик ходив цією дорогою до школи, завжди один, і часто говорив зі статуєю. Може бути, йому було просто скучно. А, можливо, одиноко. І грайлива дитяча фантазія придумала ім'я - Пітер. Тепер він не лишався один в цьому великому парку. З'явився друг, з котрим завжди можна було про все поговорити, і який завжди чекав на нього тут. Так, що б не трапилось, за будь якої погоди друг завжди радий був його бачити. Вранці школяр йшов до школи і вітав Пітера. Повертаючись додому, він, бувало, зупинявся поруч і розповідав уважному слухачу про свій день, про те, що думав, про свої дитячі переживання. Іншого разу просто посміхався і поспішав по своїх справах. І тоді скульптура проводжала хлопчика своїм довгим поглядом...

Пітер був старою статуєю, що стояла в парку з часу його заснування. Він пам'ятав усіх своїх сусідів - клени, березки, ялини - ще зовсім маленькими, тоненькими саджанцями. Тоді його привезли до нового парку також ще зовсім новим. І білим. Чомусь ніхто не причепив табличку, на якій би було написано, в честь кого чи чого стоїть дана фігура. Так вона і лишилася безіменною прикрасою парку. Пройшов час. Клени, ялинки, березки повиростали, стали сильними та великими. А зимою вітер прогулювався в їх гілках.

Горіх з'явився не так давно. Його, ще у шкаралупі, десь підібрав молодий грак, і приніс до парку, в надії розбити об асфальт алеї. Перший раз він не влучив у асфальт, і Горіх, вдарившись поруч, об вкриту сухою пожовклою травою землю, не розбився. Грак підняв його знову і знову не влучив у асфальт. Пітер спостерігав за тим, що відбувається. Йому стало жаль страждальця, дуже захотілося покликати дітей, яких гід вів через парк і показував місцеві пам'ятки, привернути їхню увагу, помахати кам'яною рукою... Кам'яною рукою... Але що могла зробити кам'яна, вже посіріла від часу фігура? Але ось діти підійшли ближче, побачили статую, побігли фотографуватися. Грач злякався і полетів. Діти почали ставати поруч, залізати на невеличкий постамент, обіймати скульптуру... Пітер на кілька митей відчув тепло ніжних дитячих рук... А потім знову залишився наодинці з Кленом, Березкою, Ялиною... І Горіх, маленький, ще у шкаралупі, залишився тут, забутий обережним граком. А весною він проріс. І ось, пройшло кілька років, і малюк перетворився на парубка, що набирався сил і форми... Старші дерева виховували його, нашіптували казки вітряними вечорами, вчили підставляти сонцю листочки і готуватись до зими, скидаючи їх... Горіх дуже боявся зими. Ялина розказувала йому про холодну пору року, коли вона одна не спала. Білі замети, тріскучі морози дуже лякали. І він, ще молодий і недосвідчений, позбувався листя з самими першими ознаками зими - заморозками, засинав, і чекав пробудження від теплих променів весняного сонця.

Так ішов час. І він, разом з морозами, дощами, спекою невмолимо залишав сліди на статуї. Пітер поступово втрачав свою початкову білизну, ставав все більш сірим. А потім почали з'являтися тріщинки. Спочатку зовсім малесенькі, непомітні. Але з кожним роком матеріал, з якого була зроблена статуя, ставав все менш міцним. І він так скучав по тим часам, коли за парком добре доглядали...

За своє життя він бачив багато людей. Спостерігав за студентами, що шумними компаніями ходили через парк на пари і назад - в гуртожиток. І як містяни бігають зранку по алеям парку. Розчулено дивився на молодих матерів, що повільно котили коляски зі своїми чудовими малюками. А ще повільніше ходили по паркові люди похилого віку, дихаючи свіжим повітрям.

Іноді, не часто, але приїздили в парк фотографуватися весільні кортежі. І тоді він теж ставав частиною свята. Красиві, ошатні наречений та наречена підходили до статуї, ставали поруч, фотографувались. Наречена сідала поруч, розправляла білу сукню. Молодь бурно розпивала шампанське. Пітер ставав хоча й невеликою, але частинкою самого щасливого дня у житті двох людей. Фоном для щастя. І нехай це продовжувалось лише кілька хвилин. Нехай це був зовсім невеликий епізод для двох молодих людей, що об'єднують свої життя в одне ціле. Нехай потім залишалися лише пелюстки квітів, з якими фотографувалися молоді... Але все ж це були миттєвості радощів. Рідко, та все ж вони були...

- Привіт, Пітере! - сказав маленький хлопчик, що йшов повз статую. Школяр дав ім'я безіменній фігурі, але ніколи не називав свого - а так кортіло дізнатися...

- Знаєш, сьогодні в нас був урок малювання. Вчителька дала завдання малювати людей. Треба було робити овали, які потім перетворювались в руки, ноги, тулуб. Я намалював тебе! Але вчителька чомусь сказала, що я все неправильно зробив... Хоча у інших також було схоже... Зараз покажу!

Хлопчик дістав альбом і відкрив його на сторінці, де був намальований він, Пітер... На постаменті. В правому нижньому кутку стояла не найвища оцінка за цей малюнок. Пітеру сподобалось. Дуже! Але вчительці, мабуть, видніше. Може вся справа у постаменті?

- Але я не засмучуюсь! - школяр світився якоюсь радістю. - Знаєш, мене запросила на день народження одна дівчинка з нашого класу. Ось, думаю, що їй подарувати? Добре, піду вже. Подарунок треба шукати і готуватися йти у гості. Бувай!