5. Перші знаки

Він стояв у затінку велетенського дерева й стежив за одним із двоногих волохатих звірів, важким і незграбним, що оселився в одній із печер. Звір сидів біля глибокої калюжі, що залишилася біля входу. Не полював — результат полювання лежав перед ним. Не їв. Істота опустила в багнюку палицю. Відтак — торкнулася палицею стіни. Залишилися нечіткі криві лінії. Вел зчитав у цих діях навмисний жест.

***

Цикли минали, змінюючи світ. У двоногих тварин з'являлася мета — тепер вони не лише зближувалися та виживали, а й намагалися спілкуватися. Спочатку — жестами, згодом — голосом. Вел був свідком того, як одного разу вкрита шерстю постать підняла палицю і вказала на зоряне небо. І інша — зрозуміла її. 

***

Вітер вився ущелиною, видуваючи гарячий пил із глибин печер, залишених двоногими. Вел стояв біля входу в одну з них, покинуту своїми мешканцями, що втекли від розпеченого вітру, який поглинав землю. 

Його увагу привернув ледь помітний під шаром пилу інструмент — зброя з дерев'яним руків'ям і кам'яним вістрям, міцно зв'язаним смужками шкіри. Вел чудово розумів його призначення. Оглянувши свою знахідку, він увійшов. 

Стіни дихали. Не повітрям — сенсом. На них — рівні, видовжені, вже зранені часом позначки, залишені з наміром. Як пам'ять. Як слід. 

Лінії, плями, мазки — немов шрами на шкірі світу. І серед них — щось інше, зайве. Надто знайоме. Надто впізнаване: контур, положення рук. Постать вирізнялася серед інших образів на малюнку — висока, чужорідна. 

Це був він. 

Вел усвідомив: його бачили. І, побачивши, закарбували образ на стіні. 

Це не могло викликати ні тривоги, ні страху. Лише усвідомлення — спостереження стало обопільним. 

Він вирішив відступити. Зробити крок у морок, аби стати невидимкою, і спостерігати, ховаючись.