ЧАСТИНА ДРУГА

 Цю ніч ми вирішили провести у лісі, аби каменюки остаточно втратили мій слід. Віра примостилась на дереві, а я зостався на землі, розмірковуючи над тим, у що вляпався. Авжеж, про сон не могло бути й мови. Я розглядав зоряне небо, уявляв нескінченні космічні глибини, де «народився» той клятий метеорит, і подумки запитував: чому саме я?

- А родина в тебе є? – спитав я у Віри.

- Авжеж, є, - сонно каркнула вона. - І з моїм татом, до речі, ти вже знайомий.

- У якому сенсі? - здивувався я.

- Він кілька днів поспіль ходив із тобою у поле.

- Що? Твій батько - Слуга Каменів?! 

  У її голосі став вчуватися сміх.

- Це лише його прикриття. Ти думав, Кам'яна війна закінчилась нашою поразкою? Люди досі воюють проти каменюк, але тепер не відкрито, а таємно.

  Я згадав слова того широкоплечого охоронця: “Раджу тобі сьогодні не спати”. Отже, Віра попередила його, що прилетить до мене? І у зграю ворон він стріляти відмовився. Авжеж! Серед них могла бути вона…

- А чому каменюки бояться лісів? – поцікавився я, зловивши себе на думці, що розмова з вороною заспокоює мені нерви.

- Ну, ліси - це дерева, а дерева - це джерела життєвої енергії. У камінні життя немає, тому вони їх лякають. 

- Хм, у такому разі деревами треба засадити всю землю! – мовив я, стиснувши кулаки.

  Віра, схоже, цілком розуміла мій душений стан, тому пурхнула з гілки й сіла поряд зі мною.

- У твоєму серці занадто багато злості та образи, - сказала вона. – Викинь їх звідти, інакше сам станеш схожий на камінь. Вони бояться життєвої енергії, бояться любові, щирості… Це найголовніша зброя проти їх неосяжної жорстокості.

- Тоді я, мабуть, ніяк не зможу перемогти Ерліна, - фиркнув я. – У мене немає всього тобою перерахованого.

- Хто знає, хто знає, - замислено каркнула Віра й сховала дзьоба під крило.

  Вранці ми вирушили в дорогу. Дзьоб Віри не закривався ні на хвилину: вона завзято розповідала мені про слабкі місця Ерліна й про свої власні спроби його перемогти. Коли птаха переказала всі підслухані діалоги каміння, я став розуміти ситуацію. Мовчання було їхньою «мовою», і це гарантувало їм безпеку всієї інформації, котра мала циркулювати тільки в їхньому кам’яному кублі.

  Виявилось, що нам треба йти до місця, звідки все почалося. Саме там, у горах, упав метеорит, а разом із ним - невідома космічна сила, яка оживила камені. 

  За словами Віри, зараз на тому місці стоїть кам'яний замок - резиденція Ерліна. Там він і зберігає залишки метеориту, оскільки той досі випромінює живильну для них енергію. Його потрібно було знищити! 

  Ворона вела мене стежкою, і коли ми вийшли з лісу, рухатись доводилось дуже обережно, аби не натрапити на камінь, мур чи непривітних Слуг. Коли ми зупинялись на відпочинок, Віра кудись летіла, а поверталась із поживою. Ми розмовляли з нею, розповідали один одному про своє минуле, ділилися переживаннями. З кожним днем я ловив себе на думці, що більше не вважаю її птахою і що з нетерпінням чекаю моменту, коли вона стане людиною. Мені подобалось її товариство, і коли вона летіла за їжею, я починав сумувати.

  Інколи я згадував свою домівку й намагався уявити, як там тітка Христина (сумління більше не дозволяло називати її Ондатрою) та дядько Микола. Сподіваюсь, істукани не завдали їм шкоди. А Софія? Хоч як вона мене дратувала, тепер я щиро їй співчував, адже через мене найважливіший день у її житті було зіпсовано. 

  Ми йшли три дні. І чим ближче підходили до фатального місця, тим більше каміння чатувало навкруг. Віра весь час літала на розвідку, а я залишався в укритті. Замок Ерліна оточував височезний мур, і на вході, мов похмурі цербери, стояли Слуги. Непомітно прослизнути до лігва Ерліна здавалось нездійсненною задачею.

  Віра не змусила довго на себе чекати. Вона повернулася з розвідки як раз тоді, коли я вигадував найкарколомніші плани проникнення до ворожого тилу.

- Дмитре, я не зможу перенести тебе через той мур, - заперечила вона.

- Чому? Його ж охороняють тільки валуни, а вони не зможуть поглянути вгору, бо в них просто немає голів, - наполягав я.

- Так, але з висоти пташиного польоту мені видніше, що коїться біля того муру. Всередині замок охороняють Слуги, а в них голови на місці.

- І що тепер робити? – розвів руками я.

- У мене є одна ідея, - загадково мовила вона. – Нам допоможе мій тато.

- Але ж він знаходиться за безліч кілометрів від нас.

- Мені доведеться прилетіти до нього. Я повернуся завтра, а ти поки що знайди скупчення дерев і причаїсь там, - з цими словами Віра злетіла в небо й зникла у далині.

   Я дивився їй услід, а всередині в мене спалахнуло якесь болюче відчуття. Дерев я ніде не знайшов, тому сховався у земельній заглибині. Якщо каменюки й котитимуться поряд, то не помітять мене. Отак, зрівнявшись із землею та потупившись у небесну синь, я став чекати Віру. Час для мене ніби зупинився.

  Потім я дістав із кишені олівець. Він був для мене талісманом удачі, я крутив його в руках і шепотів: «Що мені робити? Мамо, тату, якби ви тільки були поряд. Якби ж ви могли мені допомогти»…

  А далі я заснув. Мені снилися батьки. І щойно я хотів кинутись до них, обійняти, мене щось розбудило. Я здригнувся й підскочив на лікті, а потім помітив, що хтось кинув на мене кіпу одягу.

- Дмитре, це я! – почувся голос Віри. – Швидко переодягайся!

- Що це? – пробубонів я.

- Це форма Слуги Каменя. Саме у цьому вбранні ти проникнеш до замку.

  Ідея Віри здавалась мені справжнім божевіллям, але відступати було запізно. Переодягнувшись у ворожу форму та глибоко вдихнувши, я рушив прямісінько до замку. Моє серце калатало, мов скажене, хоча жоден валун не звернув на мене уваги.

  Наблизившись до воріт, я опустив капелюха, аби не було видно мого обличчя. Потім постукав. Мені відчинили похмурі Слуги. Я злякався, що вони почнуть задавати питання або стануть вимагати якісь документи, та замість цього почув: