ЧАСТИНА ПЕРША

 “Я розгублено стояв посеред вулиці. Небо наді мною було таке чорне, наче його залили смолою. Мене оточували люди, кволі та бліді, як привиди. Їхні голоси зливались у химерну симфонію: “Ерлін вже близько. Бережися його. Скоро він тебе знайде”! Я підняв голову й побачив, що з неба сиплеться каміння.

  Воно падало на землю, котилося з гір, трощило дерева… Але найжахливішим було те, що з цих каменюк незабаром поставали людські фігури з кам'яними руками, ногами та обличчями”.  

  Такі сни навідували мене майже щоночі. Я безтямно борсався в ліжку, намагаючись «втекти» від чергової каменюки, яка хотіла мене розчавити. І хоча я щоразу підстрибував на лікті в холодному поту, у мене ніколи не виникало здогадок про те, чому ці апокаліптичні картини не дають мені спокійно спати.

   - Агов, незграбо, прокидайся! - проскреготало в мене над вухом.

  Цей набридливий голос свердлив мої скроні щоранку. Саме тому я завжди прокидався у поганому настрої. Тітка Христина, яку я позаочі називав Ондатрою, приходила до мене, щойно займалося світання.

    - Ти що глухий?! - її дужі руки продовжували мене штовхати. - У тебе ще купа роботи! 

    - Коли ж Ви від мене відчепитесь? - огризнувся я з-під ковдри.

    - Я б з радістю тебе здихалась! Ти їси наші харчі, спиш на наших подушках…

    - ...працюю за Вашого чоловіка! - не витримав я.

    - Ти мого чоловіка не чіпай. Він - герой! А ти...ти нездара! Довго ти ще лежатимеш?

 “Швидше б звідси втекти”! Ця думка з'являлась у мене щоранку. Доки я одягався, у голові крутились найнеймовірніші плани втечі! Але наше селище оточував нездоланний мур, тому від Ондатри я міг сховатися максимум у сусідньому будинку. 

  Щойно я піднявся з ліжка, під моїми ногами застогнала підлога. З кухні, як завжди, доносився запах пригорілої картоплі. Чоловік Ондатри, дядько Микола, вже сидів за столом, опершись руками на палицю. Він був калікою: втратив ногу під час Кам'яної війни. Його військо прийняло поразку, а разом із ним - увесь світ.

   - Сьогодні підеш у поле й позгрібаєш сіно, яке вчора скосив, - наказала мені Ондатра. 

   Я невдоволено фиркнув. 

   - А Софія часом не хоче мені допомогти? 

   Коли я згадав про її любу доньку, жінка гнівно спалахнула. Авжеж, хіба могла та витончена панна брати до рук граблі? 

   - Софії не треба так рано прокидатися. Нехай спить! У неї скоро весілля.  

   - Сумніваюсь, що її нареченому потрібна така лінива дружина, - пробубонів я. 

   - А ну тихо! - гаркнула жінка й замахнулась на мене ложкою. 

  І це повторювалося щодня. Навіть не вірилось, що сім років тому все було геть інакше. Тоді мені було десять, я мав родину, дім. Тоді я був найщасливішою людиною у світі, хоча й не цінував того щастя. 

  Цього дня у селищі стояла надзвичайна тиша. Обшарпані кам'яні оселі височіли обабіч дороги. Від них тягнуло холодом і бідністю, поруч не росло жодного дерева - все було зрубане під корінь. А ще, куди не глянь, замість мальовничих обріїв, виднівся тільки холодний камінь - мур, за яким стояли вороги. Я ненавидів ходити в поле, тому що мав проходити повз них, а вони мали за мною стежити… 

  Наблизившись до виходу, я зустрівся очима з високим похмурим охоронцем. 

   - Документи! - пролунав його холодний голос. 

   Насупивши брови, я витягнув із кишені пожовклий папірець.

      Як я й передбачав, охоронець рушив за мною, аби впевнитись, що я нікуди не втечу. Супровід озброєних солдатів був для нас звичною справою, хоча мене це відверто дратувало.

    Коли мур залишився позаду, я став озиратись. Тільки тут мені вдавалося побачити горизонт без усіляких огороджень, частоколів і ровів. Єдине, що обурювало, так це камені. Величезні сірі валуни лежали вздовж дороги й уважно за нами спостерігали. 

   На полях було тихо. Крім мене, сюди прийшли й інші селяни, але ніхто з них не наважувався розмовляти в присутності охоронців. На дворі стояв вересень, тому люди поспішали зібрати урожай до перших холодів.

   Коли я поглянув на нашу ділянку з гарбузами, то ледь не зойкнув від подиву. Над нею кружляла чорна хмара вороння, повітря наповнилось пронизливим карканням. 

   - Геть! Геть! - закричав я й кинувся розганяти ворон. Якщо вони знищать хоча б один гарбуз, Ондатра спустить з мене шкіру!

  Але ворони вперто продовжували кружляти над полем. 

   - Стрельніть у повітря! - звернувся я до охоронця. - Проженіть їх! 

   - Ще чого! - фиркнув той, задерши голову. – Мої набої на вагу золота.  

  Нашестя ворон мене стурбувало, тому додому я прийшов зі скаргами.

   - Вони поклювали гарбузи? - вразилась тітка.

   - Зовсім трохи, - відповів я.

   - Не хвилюйся, - заспокоїв мене дядько Микола. - Я зроблю опудала, а ти поставиш його завтра в полі. Вони туди більше не прилетять. 

  Я погодився з його пропозицією і пішов до своєї кімнатки. Сів на ліжко й дістав зі столу олівець - єдину річ, котра лишилась від мого колишнього життя. На стіні висів шматок паперу, де я щодня робив помітки: рахував дні від початку Кам'яної доби. Там пістріло вже більше двох тисяч рисочок… 

  Я пам'ятав день, коли світом заволоділо каміння. Спочатку в усіх газетах писали про величезний метеорит, що впав у горах. Через нього сталося багато обвалів, лавин, а над кожним поселенням кружляли хмари сполоханого вороння. Мій тато казав, що в цьому немає нічого страшного, хоча мама з молодшою сестрою дуже боялися.

  Одного разу до нашого містечка ввійшла юрба людей. Ми не знали, хто вони, та потім із жахом усвідомили, що це зовсім не люди. Це були кам'яні істукани, кострубаті гіганти, котрі почали трощити будинки та залякувати людей. Міщани стали розбігатись, мої батьки теж схопили нас із сестрою, аби покинути напівзруйноване місто. Але натовп був таким великим, що ми загубили один одного. Люди кричали, падали, виривалися звідти шаленими потоками, доки навкруг лютувало каміння. А моя родина зникла. Я так і не зміг її знайти.