Глава 40

XLIV

Мов згори пішло Марусякові з того часу, як утекла попадя. Ну, от наче відрізала, неначе все щастя, всю удачу з собою забрала.

Напади всі стали якісь безтолкові, неудачливі й закінчувалися по більшій часті тіканиною. Ліпші легіні повідділяли-ся, а на їх місце набралося самого сміття. І сварні йшли за сварнями, бійки за бійками — таке заколотилося, що й дідько ногу би проглинув.

Марусяк не мав уже жадного авторитету. При нім критиковано і його самого, і його діяльність, і критиковано різко, немилостиво; кпили, грозили в пропасть кинути.

І сам він якось опустився. Мов з’їв жук вершечок, лишилося саме голе стебло. Не запалювався вже відразу, не метав топірцем куди попав — в лоб так в лоб, в смереку так в смереку, — аби лють пропала. Вислухував мовчки такі речі, такі слова, за одного з котрих давніше ремені би зі шкіри краяв.

Але найбільше, можна навіть сказати цілком, зрізав його один випадок.

Був на Ворохті один газда — Мочернак. Що то була за біда — так і най го дідько озьмет! Та вже найліпше видно от власне з цього випадку.

Ще давно колись, ще в початках своєї діяльності, коли звізда лиш почала зіходити, знайшов си раз Марусяк із тим Мочернаком таки у Мочернаковій хаті, у Ворохті.

Пили горівку, а після горівки "гарак" ікийс, ци біда го виділа, єк воно си називає: у дєрлєнці єк дваціть сапін де-рет1. І оповідав Мочернак про всяку всячину багато, а потім устав з-за столу та й каже:

— Маю свою хату, але в такім ділі й хата може стати за ворога, бо й скіни, каут, вуха іноді мают... Ідім, браччику, дес на царинку — я ті маю шош уповісти.

Пам’ятає ще Марусяк, як устав він з-за столу і чує, що голова у нього крутиться від того "гараку" дідчого. Але йде моцно.

Вийшли на царинку, полягали черевами на траву. А у Мочернака очі так і бігают, так і йграют.

— Хех, браччику, браччику. Шо є люде щісливі, а от я сам маю своє іцаскє другому віддавати. Усе маю у руках — лиш щіскя не маю у руках.

Помовчав-помовчав і почав:

— Прийшов йкос ід мені дідо, жебрак. Старий шо старий. Сів у куті коло печі та й сидит. Дав я му їсти, попоїв він троха, розговорив си.

"Божечку мій, — кае, — божечку мій любий! Ше йк був-сми ше у жовнєрах, та й загнали нас далеко на Вгорщину, та й стоєв я у онного діда. Питав си мене тот дідо, звідкив я родом, гет цалком усьо. Я му кажу, шо звідтив я та звідтив". — "А ци знаєш, — каже, — Криворівню?" — "А й чіму ні? Знаю". — "А й Синиці там знаєш? Добушєнки, шо си називають Добушеві Церкви?" — "Сам, — кау, — сми не був, лиш чув за тоті Синиці. Варе, гроші там Добушеві". — "Дурний, — кае, — тот, шо про гроші говорит. Там грошей немає, лиш є там дивненький бордюг, шо Олекса поклав. Великий, на два вуха, а в кождім усі по пів-уха чірвонних — ото й скарби усі. Лиш то не простий собі цес бордюг. Єкби хто туда пішов, на Добушєнки, та знайшов тоту печеру, а в тій печері тот бордюг. Та лиш — боже спаси — аби не тєвав, аби не дивив си досередини, шо там є, бо на тім є великий страх — заклітє на смеркь. Та йкби туда ніс та ізсипав, не див’ючи си, у тот бордюг самі чірвонні, ци у вонно вухо, ци в друге, оннаково. Та єк ізсипав, зав’єзав, — тогди вільно тобі зважити на руці, кіко важит. Нести не вільно, лиш із-важити на руці вільно та й знов на те саме місце покласти. А найгірша річ, ухоронь боже, — не заглєдати. А тот бордюг має таку силу, шо, йк усипав ти туда, ув онно ухо, чірвон-

1 В горлі дере, ніби двадцятьма сапінами (залізними гаками).

252

них, — у другім вусі жменя си додаст, сама через себе. Усипав ти в одно вухо дві жмені — і в другім дві жмені си додаст. А йк будут уже два вуха повні та й на вагу рівні, аби оден другого не перекєгав, — тогди вже нема клітьби на тім,

бо тот заклін гинет, відмечуєт ци, бо ти туда половинцу свої праці вложив. І тогди вже можеш сам ци хто-будь, оннаково, тот бордюг із тими грошима узєти, бо тогди гроші тоті чисті. А доти — не вольно дивити си у бордюг, ані брати го з місця, а лиш вольно, не див’ючи си, прижмуривши си, із-сипати гроші. А йкби хто глєнув, — тоті гроші у череп’є си вбертают, печера плитов си засуває, та й нема чоловікові, єк виходити звідтив..."

Такого ми дідо наповів. Вислухав я того усе, браччику, кау тому дідові: "Та й шош? Були-сте там? Виділи тот бордюг?" — "Був-сми, — кае, — та й видів". — "Досипали?" А він лиш си посміхнув. "Ци, — кае, — посмішкуєте си ви собі із мене, ґаздо, ци єк? Єкі ж мої гаразди, аби я чірвон-ними бордюги досипав? То йкби вам. Ідіт, — кае, — на мій гонір ідіт, та й досипайте, та й користайте з дару, а я вам уловім усе гет цалком".

Та й розказав. Усе розказав, їк приналежно. Але шо з того, браччику, — і на лиці Мочернака відбилася мука. — Я там не бувалий, тими верхами не ходжений, тих сторін не знаю. Ходив раз, і два ходив ба й десіть — але оннаково нема з того великого рахунку. Бо там, браччику, шо того каменів, шо того печер! Кае дідо: "Великий, — кае,— камінь, шо си лупит. Вій там оден. Шо йк прийшов на Синиці у Добушєнки, то вже меш го видіти, аби там не знати шо, ає..." Та й шош, їк нема щістя! Був, ну... принайменше вісім разів — та й нічо з того. Усе камінє оннакове, а такого, шо си лупит, може, сотка — та й шош я ізроб’ю, їк щєстя нема.

Браччику!.. Ти туда бував та й, може, щіскє ліпше маєш. Ано-ко піди, пошукай. Ік ісхочеш, — сам меш досипати тоті вуха, а мені лиш шош там, з прєтельства; а не схочіш сам досипати — поведи мене показати місце тото: я вже сам йкос, аби лиш я раз тот камінь видів. Лиш їк меш ізнаходити, — на рани божі, не тєвай, бо біда би була й на тебе, й на мене.

А очі світяться, а голос такий влазливий.

І спокусив, сатана, Марусяка. Пішов Марусяк на Синиці шукати печері під каменем, що лупиться.

І знайшов! Таки відразу знайшов. Ще погадав собі: "Тото з Мочернака з того дурень: такого каменя не міг ізнайти. А вісім разів, — кае, — ходив".

Відвалив плиту, вліз. Бордюг!

Ну, таки бордюг лежить шкірений та ще й не геть старий на око. Що то, погадати, може сила Добушева! Що тіцькі роки, може, сто, а може, й більше лежить бордюг, а хуч би то