Глава 39

XLIII

— Бійся бога, попаде! Збавиш собі здоровлє на цілий вік!

Скочила, роздираючи тьму очима.

— Юрчик! — і повисла на шиї у старого опришка. А Юрчик, ошоломлений сими першими в життю жіночими обіймами, стояв пень пнем та лиш блимав очима.

— Ади... — і нічого не був більше в стані виговорити.

Потім все вияснилося.

Показалося — хотів розігнати свої сумніви й довідатися напевне, що за правила про втікачок-попадь існують в невідомій йому панській верстві; тому пропер не більше не менше, як до Криворівні, ну й...

— Там таких плачів було, що би вистало на два похорони й третє весілє.

— Що ж вони говорять, Юрчику, милий, що?.. — Та чка-ют. От ік люде кінця посту.

— Чекають? Не лають? Не ганьблять?..

— Ей де! Там так чкают, шо мене на тім свікі дідьки так не чкают із гаками. "Най, — каут, — лиш прийдет — шо, ади, йкий є вітерец теплий — і тот не ме сміти на ню дунути, ає!.." Та й шо! Я ті ше й не такого наговорю.

І оповідав, як посилали за нею ровту ще тоді, коли вона була Жєб’ю, та лиш не застали, бо Марусяк випередив, як розпочала стара їмость, як... ну, одно слово все оповів.

Маруся і плакала, і сміялася, і безконечне число разів осипала поцілунками дубове лице Юрчика, а він тільки лупав очима, мовби його хто хляскав по пиці щораз, та ще от — гризло щось у горлі, колом вертіла йкась дідча душа... Нараз піднявся.

— То воно файно усе, лиш таки тра кікати, докив ніч, а не сидіти так близько.

— Як близько? Звідки близько?

— А від опришків.

— Та хіба... хіба я близько? Я ж так довго йшла...

— Йшла-с довго, а зайшла коротко. Крутила си по вбо-чах. Бо то ту кєжко незнаючому, о кєжко!.. Щіськє, шо-єс не трафила куда у пропаскь.

Маруся поникла головою. Так перемордуватися, стільки пережити — і все те для того, щоби лишитися на однім місці.

— Лиш ти си не жур. Бо жура не на наше коліно, а на су-сіцьке. Ліпше вставай та йдім, докив ніч.

Маруся хотіла піднятися, але мусила сісти. З винуватою усмішкою поглянула на Юрчика.

— Хе, сарака... — і посвистав. Але потім нараз наче що пригадав. — Чкай! Та ти, відей, нічо не їла? Сарака...

І сквапливо витягав букату кулеші з тобівки, здмухуючи з неї сміття, кришки тютюну. —

— На, харчуй. Але нічо, нічо... Харчуй. Мемо ше сидіти троха.

Але Маруся не могла їсти. Проковтнула кілька крихот і мовчки вертала кулешу Юрчикові.

— Та нічо, лиш харчуй.

— Не можу, голубчику. В горло не йде.

— Хе, сарака. Спічни ше троха, спічни.

— Ні, будемо йти, — і підіймалася на зранені ноги. Хиталася.

— Нічо, нічо... Воно си розійдет, — підбадьорював Юрчик і підтримував за руку. Опершися на цю коряву лопату, Маруся відважно двинулася вперед, сама теж собі повторяючи, що нічо, нічо...

Йшла мов по гострих ножах, але йшла. Юрчик скакав, як ведмідь, і з ним було йти трудно. Так трудно, що як не храбрувала, як не напружувалася, закусивши губу до крові, Маруся, як не кріпила себе на дусі — але не могла... І, опустившися на землю, безсильно крізь сльози мотала рукою — іди, іди, мовляв, сам, кидай мене тут.

Став і Юрчик. Скріб у голову:

— Ади, єк ув’єла, сарака. Гет цалком упала на ноги.

По-ведмежому, боком дивився в глибину ворожої тьми,

наче визов кидаючи комусь — ану, чіпай! Набрав, мов у міх ковальський, повітря, нахилився і — і підняв Марусю, мов пір’їну.

От коли придалася Юрчикові викохана силонька!

Росла, наливалася на широких полонинах, верхах недоступних, де вірли лиш дишуть. Лізла в суставочки, випирала мускулом на кожнім згибі, лінивилася — але не було їй де дітися, леліяній.

Сипалася в ударах під веселу руку молодими часами у корчмі, перла ялицю столітню ід стаї на ватру, от так собі — на вчудіє. Дивувала мир крискєнцький, що прицмокував та приговорював: "А цего бійно, браччики. Бр цес тє з’їсть. Єк не в суботу, то в неділю ретенно".

Так, все було, всі оті дрібниці. Але от так, щоб направду кому придалася, в тяжку хвилину, в смертний час, — того си не притрафило ще. І зійшла би, може, силочка в могилу, черв’як би роз’їв гороподібні м’язи, зігнили би сталеві оті вузли, от як дерево повалене гниє, нікому не потрібне, але от не попустив господь дару погибнути.

Як маленьку гаджучку, підняв Юрчик Марусю на плече і пішов. Дерево під стопою ломилося, камінь з грюкотом летів у пропасть, бризкало до пояса з-під мохової купини, а Юрчик ішов вперед з дорогоцінною своєю ношею, не зупи-няючися, не зітхнувши. Скакав у долину, видирався на гору, від гарячої, напруженої, кров’ю наллятої шиї з-під кожуха несло парою, як із печі, в горлі хрипіло, а він ніс, ніс, ніс...

— Пусти, Юрчику... Ради бога... Я вже піду, — молила, трохи не плачучи, Маруся.

— Мовчи, попаде, — хрипів. — Ти-с не гонна йти... — і підбігав, і врізався в ніч, і гнав, гнав, як кентавр із довгожданою здобиччю...

І зліз на дорогу. Поставив Марусю на ноги, а сам, як підрізаний дуб, повалився на землю. Хрипів так, що земля, здавалося, хитається і от гине, ну, гине зараз тут же чоловік.

Зіслужила службоньку Юрчикова силонька!

А Маруся... Мов горличка коло голуба, увивалася біля раненого. Піт отирала з лиця, в якийсь листок лопуховий набрала води з калюжі і давала пити, клала голову собі на коліна і цілувала чоло, очі...

Сів. Посидів, нім перестало клекотіти в грудях. Припав до калюжі і висушив її до бруду.

— Тепер ходім, — каже.

Пішли.

Ішли довго і поволі, як двоє хорих. І скали по обох боках дороги, і царинки, і воринє; відтак знов скали, і знов царин-ки, і знов воринє.

— Та де ж вона в дідька, тота коршма, си поділа, — бубонів Юрчик і надбавляв кроку.

Неясною купою зачорніло впереді якесь забудовання. Це й була корчма.

Юрчик підійшов до вікна і заторохкотів у нього так, що звізди з неба могли би попадати, якби були.

Всередині заворушилося, засуєтилося, засовгалося щось. Почувся тоненький пискливий голос: