Глава 37

XLI

Тепер уже для Марусі ясно було, що треба лиш вичекати спосібної хвилі й тікати. Але й Марусякові се було ясно, і він стежив за своєю попадею в чотири ока.

У ватазі панував все той же узброєний мир. Юрчик вернув зі своїми, принесли якусь здобич, але сміятися вже не сміялися так, аби лиш кпити. Всі мов чекали чогось важного.

Марусяк користав з кожної хвилі, коли можна було чимось уколоти попадю. Бити не бив і не знущався вже дико, але словами гриз гірше, як зубами.

В такі хвилі Маруся якось помимо своєї волі поглядала на Юрчика, мов питаючися: "Що ж ти?.." Але Юрчик не вмішувався більше. Сопів, плював, смокчучи свою нерозлучницю, але поводився так, мов нічого не чує. Зрештою — слова що? Слова пусте. От їкби бив...

Але раз якось, коли опришки розбрелися з нудів хто куди, а Маруся сиділа сама, шось латаючи, до неї підсів Юрчик.

Підсів і мовчить. Мовчить і Маруся.

Курив-курив свою люльку, плював-плював, а потім питає:

— Слухай, попаде. Чіму ти з гараздів та достатків у такий паскунний талан пішла?

В першу хвилю Маруся не знала, що відповісти, до такої степені це було несподівано. І як відповідати? Що се? Чи щира приязнь, чи цікавість?

— З дурного розуму, Юрчику, з дурного розуму. Як то кажуть: якби чоловікові той розум напереді, що позаді приходить. Тепер би вже не пішла.

В голосі її звучала печаль. Юрчик знов мовчав. Курив та плював.

— А ци би, варе, не пішла тепер ід хаті?

Здригнулася.

Хто сей Юрчик? Ворог чи приятель? Помогти хоче чи продати?

Але пригадала заступництво Юрчика, пригадала вороже відношення його до Марусяка — вже ж не став би Юрчик вислужуватися перед молодиком.

Подивилася в очі — Юрчик дивиться світлим поглядом тих глибоких філософів з народа, для котрих все ясно, світ котиться опреділеним шляхом в напрямі до повної цілі, а в життю все так просто, зрозуміло.

І Маруся почала говорити. В перший раз за довгий час розкрила свою душу і в перший раз плакала не кривавими сльозами. Виливалося все, що зібрав гіркий досвід, чому навчили муки розчаровання і відсутність надій. Розкривала всю свою душевну рану; плакала, скаржачися, голубкою воркуючи.

— І завіщо ж і пощо ж запропастилося моє життя молодеє? Хто ж украв мою доленьку і під камінь сховав, під столітню смереку? Де ж таких копачів узяти, звідки їх скликати, аби вони мені доленьку мою відкопали?..

І тужила скорбно над собою, над своєю ясною весною озим-леною, а Юрчик слухав і курив. Курив і плював. І хто ж то міг знати — чи ворушив цей журкіт що в його душі, чи от так собі, шкрябало зверху, як обгорілу шкоринку нігтем.

— Не тра журити си, — говорив він півревом, півголосом, і не чутно було в нім, у сім голосочку, жадних чулих вібрацій та модуляцій. — Не тра журити си. Моя ті рада — іди д’хаті.

— Не піду я, Юрчику, додому. Будуть пальцями та показувати, а то й не приймуть цілком.

— Приймут, — сказав Юрчик, — але...

Але взяв його сумнів. Та дідько ж їх знає, панів отих самих, яка у них установа. У своїм стані знав, єк то мало би йти: виволочив би ґазда добре на всі боки та і спокій голові, але у панцькім стані... Від панського світогляду ділила Юрчика негіереходима пропасть, і що там за тою пропастю, діється, яким законам коряться оті дивні двоногі істоти, що так скидаються цілком на людину, — о тім не мав Юрчик найменшого поняття. Міг припускати все.

— Приймут, — сказав ще раз, хоч і не так уже певним голосом. — То тра перше втечи, а там — будемо вже видіти. Я ті так іскажу, попаде: того так не йдет, відразу узєв та укік. Бо наші хлопці — я вже знаю... Я си не бою. Го-го! Я не бою си нікого, бо я є Юрчик Неклопотана Голова, але видиш... муть стрілєти. Ає, ає! Таки стрілєют, та й вже. То може нещіськє з того бути готове. О тім тра гадку мати та штудерувати, аби чого не було.

— Так що ж робити, Юрчику?

— А я ті іскажу. Ти зачкай. Нічо, лиш сиди тихо, та й вже. Я вже сми доберу чєсу, аби усьо було добре, та й ті іскажу. Та й поможу утечи.

— Бог тобі заплатить, Юрчику, — і Маруся нахилилася поцілувати руку Юрчикові. Він скочив як опечений.

— Та й шо ті си стало? Таже в Криворівні я тебе мав би цулувати у руку.

— То в Криворівні, а то на Чорногорі. Та й не доведеться тобі в Криворівні мене у руку цілувати...

На тім і стало. І кожний день чекала Маруся — чи не сьогодні, чи не сьогодні?.. Подовгу сиділа тепер коло вечірнього огнища і прислухувалася, о чім говорять опришки, які їх плани, чи гадають куди йти, чи скоро, чи далеко.

Але день минав за днем, ніч за ніччю, а опришки все сиділи і не рухалися з місця, а Юрчик навіть і не глядів у той бік, де сідала Маруся.

А літо вже минуло і насувалася осінь.

Осінь, осінь...

Холодно й непривітно ставало на голих вершинах тут, близько неба. Сіре воно, повзуть безконечним полотном хмари, сіючи дощ. Ранками мрєчі такі залягають, що не видко людини в двох кроках. І мокре все доокола, перемерзле...

Осінь, осінь...

Між небом і землею простяглися невидимі струни, і хтось тужливий грав на них сльози свої. Жалібним шумом вторували йому дерева і трусили водяним пилом. Ще так недавно було літо. Ще так недавно надійно-весело червоніла ягода під корчем, ще так недавно говорилося — о, літо ще велике! І от нема його... 1 туга за сонячним променем, за неба блакиткою, за плескотом теплої хвилі... Печальний шлють очі погляд у сірі безодні, кличуть пристрасно, ждуть сонця, привіту, далекої ласки — і нема їх, і лиш здригається тіло від холодних подувів непривітних... Минуло... Не вернеться... Прийде друга весна, друге літо настане, з новими цвітами, з новою красою, з надіями новими — цього вже не верне ніхто, ніхто...

Осінь, осінь...

Оголеними дорогами гонять маржину з полонини, і наповнюються шляхи ревом волів, дзвоном калатал, гейканням пастухів. Чорні, замащені в смолу люди талапають розтоптаними постолами за стадом, вигалайкуючи, як на полонині, випасаючи зголоднілою маржиною кожне стебельце придорожнє. Ідуть понурі бугаї, поводячи безсмислено-дикими кривавими очима, смиренні голубані, вівці ботеями шурхаються то в один бік, то в другий, шелестячи копитками, а стрічні люди уступають із розмоклої дороги і туляться попід плотами, чворкаючи водою з постолів, пожимаючися в сардачи-нах. Осінь, осінь...