Глава 36

XL

Тиждень цілий ганяв Юріштан горами за Марусяком, але не міг спасти на слід: мов у воду впав опришок з удіма своїми леґінями.

Вернувся з порожніми руками д’хаті. Навіть не пішов за-мельдуватися Гердлічці. Пощо? Він і без того ме знати.

Жінки більше не бив, а тільки узяв яку лиш знайшов підра-ну сорочку, пішов у загороду, вивалєв, перебачєйте, у гноївці та й велів тото вболікати Катерині. Сардачину знайшов десь таку стару, що де вже він її й вишукав таку: з самих дєр, прєдівними нитками зшитих. Відтак посадив жінку на стару слиняву кобилу задом наперед, натикав у тарницю кругом мітли потріпані віхті, що стіни ними мажуть, у руки велів узяти кобилячий фіст — і так повіз на храм.

І їхала селом серед святочно вбраних людей, їхала на велике посміховище, а людям хотілося на коліна падати, мовби мадонну на осляті побачили в ризах срібносніжних.

З храму треба було вже нести Катерину: так ослабла, що не годна була на ногах триматися.

Понесли її д’хаті якісь добросердні руки, а Юрішко лишився і ходив, штовхаючися ліктями, поміж людьми, та все чекав — коли ж це плюне йому хто-небудь в лице, коли ж назове його хтось так, як належиться.

Але ніхто не плюнув, ніхто й не назвав. І сам панотець Іоанн Терлецький, як завше, йому, Юрішкові, першому виніс проскурку і благословив. Тримав Юрішко святий хлібець у руці, дивився ксьондзові у вічі — шворкнути хотілося тою проскуркою в пику священнослужителеві й крикнути: "Ти — ксьондз?.."

Більше вже не підіймалася Катерина з постелі. Сильно вибухала кров’ю і видимо гасла. Параска була при ній невідступно, як сестра рідна.

Часом нараз починала недужа метатися на ліжку, мов птиця ранена. І чіпалася гострими схудлими пальцями Па-расчиної руки і стогнала.

— Ой голубочко ж моя, сестричко Парасочко! Ой, не перележати вже мені того, вже знаю... Давить мене, удусило мене, порожньо ми в грудєх. Хаточки, вічної домівочки сподіватися тра...

Параска пробувала розговорити.

— Шо бануєш, Катеринко люба? Ше тебе біг підоймет.

— Ой ні, Парасочко ма солодка, не му вже си підоймати. Ік день, так ніч очі не змружу, на волосину не засну. Ох, і піду ж я, піду у сиру землю гнити, а нема кому за мнов затужити ба й заплакати. Та й не зроб’ют ми трумночки синень-кої-біленької, та й не зложут пишно на лаві, а мут єк кутю-гу ховати. Шо вберет мене чоловік у сорочку у дранкавку, із ніг постоли ізвержет, запасчину йку гнилу очепит, та й з тим мені оперед бога ставати. Ой, бідочко ж ма люта, бідочко ж ма кервава, — і кидалася на постелі з боку на бік, металася, а від того ще більше крові показувалося з горла.

Падькалася Параска, всіма силами хотіла звернути розмову у другий бік, але хора не могла ні о чім іншім і говорити.

— Та й не опровадє мене по-люцьки, та й не мут уважє-ти, шо-си ґаздиня йкас була. І могилку мою з ненавистиков оминут, хаміня намечут, аби ми кєжше на тім світі було. Шо не виділи люде від нас добра, — не мемо й ми вид іти. Ой і божечку ж ти мій милосердний, доленько ма гірка!.. Оден з-за мене у вопришки пішов, й другий — страховищем люцьким, головоїдом си зробив... А я сирітков помежи ними, та й сми си не нажила, та й на божий світ не надивувала си, лиш того си прибагла, що сми набідила си та й нагіршила. Дєкуват ті, божечку сєтенький, шо-с не дав ми діти, шо вни того все-го не виділи.

Юріштан рідко бував дома, а коли й приходив, то більше сидів у тій хаті, у "канцелярні". До цеї світлиці мало й навертався. Увійде, стане коло порога, спідлоба очима поведе

і вийде пріч, не сказавши ні слова.

Катерина догорала, як свічечка. Уже тиха стала, не кидалася, не гризлася нічим: її заспокоїла любов людей. Більше над усе боялася людських прокльонів — і от показалося, що їх не буде. Навпаки: всі її люблять, всі її жаліють.

Хата ніколи не спорожнювалася — одні приходили, другі уходили. Побіч страшної фігури мужа якось ніби не помічали маленької істотки, але тепер от всі почули якось, що воно всім рідне, всім любе, і жаль брався і серця, що от має гинути.

І лиш Юр ходив облудом, ніким не любимий, нікому не потрібний. Як глянув спідлоба на людину, — мороз ішов поза шкірою. Скорше спішить чоловік куди вбік, шепочучи: "Пронеси, господоньку, біди..."

А раз пізно вже ввечері ввійшов до хати. Став, як завше, коло порога.

Параска сиділа коло хорої, але, побачивши Юрішка, скочила з місця й випростувалася, як перед паном. Юр мовчав трохи, відтак тихим голосом сказав:

— А йдіть-но, Парасочко, д’свої хаті.

Параска засуєтилася без пуття, мов зловив її хто на поганім учинку. Забула навіть і попрощатися, вибігла. Чоловік із жінков зосталися удвох у хаті...

Мовчки дивився Юріштан на хору, а по лиці його бігали якісь судороги. Щось ломилося в кам’яній цій душі.

Катерина підняла ясні свої великі очі на чоловіка і усміхнулася...

— Іди, Юроньку, д’мені...

...Мов деревина, громом валена, упав Юріштан на коліна перед постелею. Сльози брудним потоком текли по його чорнім, багато днів не митім лиці. Цілував руки, ноги...

— Катериночко ж ти ма, Катериночко, — шош це таке буде?..

— Перестань, Юроньку, перестань, голубе, — ледве чутним голосом говорила Катерина. З великим трудом підіймала руку і гладила мужа по голові. — Не тримаю я зле на тебе у душі... не несу оперед бога... Лиш — не муч люде, Юрчику, най не кленут.

Падав Юр на коліна перед почорнілими образами і клявся, що не буде. Хрестився величезними своїми руками, широко замахуючи їх за плечі, і бив себе в груди, і знов приповзав на колінах до постелі, знов цілував хорій висохлі білі ноги.

— Ой уставай же, уставай, моя газдине солодка! Шо не дам вітерцю на тебе дмухнути, мушці сісти не дам. Шо зре-чу си того пушкарства проклєтого та будемо жити, ґаздувати, єк люде. Та ти будеш порєдок у хаті робити, а я порошину з тебе здуватиму.

— Не встану я, не встану, Юрчику... Лиш му тє просити: поховай мене по-люцьки. Най не жила, — най хуч помру...