Глава 35

XXXVI

Марусі дуже зле було їхати. Погано вимощена тарниця мучила; не вернуться ті часи, коли то Марусяк вимощував тарницю, як перину, що й лицем мож було їхати... А тепер от мов на голім дереві сиділа. Вухо терха теж давило Марусі коліно, а до того ще й кобила була "не конче ука"35, часто спотикалася, з каменя скакала обома передніми ногами відразу, так що Маруся щохвилі могла злетіти. Ще як їхали сюди, майже весь час догори, ще було яко-тако, але тепер усе вниз, усе вниз — їзда стала чистою мукою.

На Писанім Камені стали глибокою ніччю. Якби то було вдень, — видно було б Чорногору, матінку опришківську. Впрочім, і в цій тьмі кожний опришок міг би показати: он там Смотрич, а направоруч гостроверха Говерла, а далеко вліво округла спина Попа Івана... І якось... скучно стало опришкам... От так близько вона, свобідна, неуслідимо бага-тосховна Чорногора! Стати на одній з тих невидимих, але існуючих у тьмі вершин — і сміятися, голосно сміятися можна над усіма тими Юріштанами, Гердлічками та їх приспіш-никами. Але тут... звіром півзагнаним... з роззявленою пащею впереді...

І непривітним, ріжущим холодом тягло з-під навислої брили Писаного Каменя; єхидно шуміли смереки, і кожна з них мов зраду кувала, прикликаючи посвистом: "Сюди... сюди... сюди... Юрішко... Юрішко... Юрішко..."

Тоскно й погано ставало на душі від зрадливої пісні чужих смерек. Жалібно-переляканими очима, крадучися, оглядались опришки, впиваючися зором в кожну темнішу від других пляму, в кожну групу дерев, чи не блисне звідтам вогонь, чи не гримне вистріл.

Марусяк скрипнув зубами. Адже ж знав, чув, сам переживав усе, що переживає кожний з побратимів.

— Гой-га, хлопці! Шо-сте замовкли? Наші батьки не журили си, та й нам ше не конче.

— Ай радіти нема з чого, — поволі виговорив хтось у тьмі, ворухнувшися. Ремінь заскрипів.

— А слухайте, шо му вам говорити, — бравіруючи грімким голосом, говорив Марусяк. — Єк зійдемо на Сикавку, то най кождий має дві, а то й штири пари добрих унуч.

Сказав і вмовк. Як полководець, що вислав у рішучу хвилину залізну непобідиму гвардію в бій.

Опришки теж не обзивалися. Кае — штири унучі... Най буде ті й штири. А по що — то його в тім голов: він ватаг на тото, аби за всіх свойов головов гриміти.

А Марусяк, витримавши ефектовну павзу, знов ізрік:

— Та й кождий най‘має, шо до унуч треба.

Знов ніхто не обізвався, ніхто не позволив собі розпитувати по-хлоп’ячому. Кожний сам собі на свій лад витолко-вував — чого ж то, власне, "до унуч треба". Один гадав во-лічок, другий постолів, а третій нічого не гадав, надіючися, що інші за нього подумають.

Засовалися, сопучи, у тьмі. Треба приготовити. Адже в дорозі вже не буде часу; та й дідько його знає — може, й стріляти ще доведеться, життя продавати.

Сіли нарешті, поїхали.

Гей... Невесело було їхати, в тьму глибоку спускатися вниз, чекаючи смерті на кожнім кроці.

Потягло вогкістю з глибоких щілин, впали роси густі на трави. З каменя на камінь, з уступа на уступ швидко спускалася ватага гусака. Впереді виростали чорні високі стіни; плай, здавалося, уже встромився в скалу, далі нема дороги — але десь під самою горою повертала стежка вбік, обходила скалу і знов плелася вузенькою лентою, з уступа на уступ, з каменя на камінь.

Сикавка...

Високо падає вода, розбиваючися об гостре каміння. Повиростали на дозвіллі величезні лопухи і мов усю воду забрали в себе — мало води в Сикавці. А що то тут буває, як ударять дощі, прибуде нараз хвиль із каламутного моря! Ото, мабуть, реве та грає, валить каміння вниз із висоти, пінячи-ся, сердячися й кваплячи.

Марусяк півголосом звелів зупинитися й злізти з коней.

Стали й злізли. Мовчки.

— А тепер кождий най бере добру унучу, грубу, м’єгку — а дві, то й ше ліпше, — та вмотає коневі копито. Але добре! Аби єк подушков ступав.

Ага... От до чого онуч треба було. Але знов ніхто не показав назверх нічого.

Пообертали коням ноги онучами. Трохи мов посміліли, але все ж тривогою били серця. От іще трохи вниз — і дорога. Широка Кутська дорога! А на ній, може, сидять пушкарі та лиш чекають. І як там не обертай коневі ноги шматою, а видима, жива смерть стоїть перед очима.

Марусяк чув фізично це загальне напруження. І чув, що на нього, на нього звернені стріли усіх оцих натягнених луків.

— Браччики! — виговорив він твердо й голосно. — Я іду вперед своїм конем. Єк упаду в руки, — ваша будет воля ци відбивати мене, ци лишєти у ворожих руках. А йк перейду та й буде все тихо, не буде стрілєнини та й брехну я дев’єть разів — три по три, — псом, тогди йдіт сміло. А цесу біду, — і він кивнув головою на Марусю, — треба з’єзати добре, аби шо не вдієла.

Маруся мов прокинулася. Задумалася о чімось, була далеко. Тепер, почувши слова опришка, злякалася.

— Що будеш робити?.. Що будеш робити? — тривожно питалася.

— А нічо. Лиш із’єжу ті ноги під кобилов та й руки та заткну ті ріт, аби-с не кричєла.

— Ає, ає! — піддакували опришки. — Тут нема жартів, жарти вже схарчували. Тут таке, шо за ніс си озьмеш — ізгинеш.

— Голубчику... Дмитрику... не в’яжи мене... Присягаю тобі Христом богом, що буду мовчати... Втопите мене тогди в Черемоші, коли я що...

— Тогди вже запізно тебе буде топити. Хіба би зара’...

— Дмитрику... голубчику...— вона задихалася. — Клянуся тобі душею своєю... кров’ю своєю...

Але її не слухали. Опришок крутив їй руки так, що аж кості захрускали. Другий хтось в’язав ноги під конем.

— Туго... туго дуже, — простогнала Маруся.

— Нічо, нічо... вно си втрісе дорогов, — шепотів Бідочуків. Це він прислужувався і крутив ноги, мов дарабу гакарями.

Готово. Ноги зв’язали, руки зв’язали, у рот упхнули онучу. Зганьблена, скручена, сиділа на коні Маруся, і сльози, тихо спускаючися, текли в неї по щоках...

А опришки вже й забули про неї. Наступив рішучий момент: отаман відходить!