Глава 33

XXXIV

Марусяк таки настояв на своєму, що похід на Косів був рішений.

Але ж бо й Юрчик теж настояв на своєму, бо всі ліпші опришки йти на Косів не захотіли і майже цілком відділилися від компанії. Так що доходило навіть іноді до цілком поганих сцен.

Отже, Марусяк опинився майже без леґінів. І лиш з упертості, лиш тому, що встид було назад лізти, лиш і тому стояв на своєму, сам бачачи все ризико й безумство затіяної справи.

Гризся сумнівами. Ще будь усі леґіні при ньому, нарід досвідчений, дужий — ну, ще би мож пробувати. Але з сими рештками — ну що ж подієш? Це ж храбустє. Дібрати-то си доберет, але шо з того?

І злий був, як чорт. А тут іще ота пайка, що відбочилася, життя не дає. Догризають, чим лиш можуть.

— Йк вернете цілі, будемо знов разом. А тепер — ваша онна, а наша друга.

— Єкої хто наносив, таку ме й пити. Косів рабувати! Га-дают, шо то чере’ воринє пиштрикнути33.

І сідали за окрему кулешу, розбивали окрему бербеницю бриндзі. Як пили, — до чужої ватри примовляли; як данцювали, — співаночок добирали таких, що то май попід шкіров ідуть.

А вже про Юрчика, то нема що й говорити. їв, ну, просто їв. Кулеші не вкусить, носа не висякає, аби не вколоти чим-будь.

А я хлопець молоденький —

Лише до розбою,

А єк вийду на царинку, —

Гусети си бою, —

несеться від вогнища невковирний його голос, а за ним регіт товаришів.

Одразу втратив Марусяк і всю вдасть, і вплив. Ніхто його не боявся, ніхто не рахувався з його думкою. І за його вогнищем не було ні сміху, ні коломийок; тихо, лютуючи в грудях, сиділи хлопці, мов предначертанники. Стіна виросла межи двох вогнів.

— Чкайте, чкайте! Мете сороківця просити, — витягав обценьгами з себе жарт котрий з леґінів, а у відповідь доносилася з червоного в диму кола друга співаночка:

Пішов заєц попід гаєц,

Марусєк на Косів, —

Моли бога, леґінику,

Аби-с три дні прожив.

Навіть ніч не єднала. То було зігнуться двоє під однов сар-дачинов — браттями рідними встають на другий день. А тепер — тулився кожний, де міг, водинці або шукав собі других побратимчиків. А одної прекрасної днини встала Марусякова партія рано, а Юрчикових немає ні душі. От так-таки щезли, та й вже.

Тепер лиш зрозумів Марусяк з товаришами, чому-то так тихо було вчора коло Юрчикової ватри, чому не співалися з’їдливі пісеньки, не чутно було кпин.

І самотньо якось стало легіням в суворій безграничній неприязні полонин. Скучно... Мов поховали когось.

От іще так недавно там, між камінням, горіли вогні, чулись голоси людей; хоч і колючі, дразливі, а все живі, чимось рідні. А тепер — ще тліє навіть грань вчорайшої ватри, а людей нема...

І цілком то все не піддавало охоти і не ворожило нічого доброго. Але відступати було пізно і стидно. Треба викручуватися, треба шукати леґінів.

"Знайти-то можна, — вертілося в голові кожного, — але що з того?"

Маруся з нетерпеливістю чекала останнього рішення опришків — се ж було і рішення її долі. Коли б похід на Косів був відрочений і опришки рішили би, скажім, іти на Угорщину, положення Марусі погіршилося б в багато разів, бо довелося б попасти в чужий цілком край. Коли ж похід на Косів складеться, то Маруся могла мати надію утекти, як в тім випадку, що її візьмуть звідси, так і в тім, коли її лишать тут саму.

Ставало трохи страшно, коли зачинала ближче гадати про втечу. Куди йти, скільки часу, — не мала поняття. 1 завше всі такі думи кінчала одною фразою: "Там уже побачимо".

Іноді здавалося, от так-таки цілком ясно, що вертає до Криворівні. Уявляла собі, як її стрічають, як будуть дивитися. І раз здавалося їй, що стрінуть її сміхом, тюканням, будуть гнати й кидати камінням услід, а другий раз ввижалися сльози радості, слова всепрощення й ласкавий тихий привіт.

Але Маруся уперто гнала від себе й ті, й другі мислі: ганьби не могла би витримати, а прощення не заслужила.

— Піду куди інде, куда-будь, лиш не до Криворівні. Не вернуся туда нізащо на світі.

Леліяла думки про втечу Маруся, і здавалося їй, що лиш вона одна про них знає. Але Дмитро читав в очах.

Якось раз варила вона леґіням вечерю — навчилася й сього... Ходила боса, бо старі постоли стопталися, і нових не було, шукала сухих дров, але мало знаходила: трафилося підряд кілька дощистих днів, стояли мрєчі, все звогчилося.

І якось раптом прилив гірких почувань заволодів Марусею. Жаль їй зробилося самої себе, своєї молодості, доброго серця. Дивилася на свої порепані, зранені ноги...

— Господоньку Христе!.. Що ж то за доля мені судилася? З опришками верхами та скалами блудькати, не чуючи дзвону церковного, не знаючи доброго слова добрих людей. З розбійниками, з рабівниками... От ноги порепалися, болять... Руки чорні, а на душі ще чорніше. І всю мене зранили сі тернові колючки, гостре каміння, недоля моя...

Солоні, болючі сльози потоком лилися на огрубілі руки. Прийшла до вогню заплакана, з маленьким оберемком дров. Марусяк лежав і курив.

— Чо-с мало принесла?

Маруся нічого не відповіла.

— О, я знаю, шо ти з великопанцького роду! Неробітна, боса не ходжена, сонцем не смажена, голодна не бувала, сле-зи не втирала. Та вже їк-єс пішла у мій у талан, то меш бути таков, їк я схочу. Схочу — кождому легіневі, от їк є кождий леґінь, любасков будеш.

Маруся мовчала.

— Не навчила-єс си корчима ходити, з скали воду пити, на камені спати? Не навчила-єс си? То я тє научу. Я вмію вчити — го-го!

І вп’ять переставав, чекав, чи не скаже чого попадя. Але вона мовчала.

— За попом своїм бануєш? Та було би не слухати шепта-нічка мого та й не лишєти свого попа. Бо, єк то каут: "Моє шептанічко долів річков плине, а твоя неславонька навіки не згине". Маєш ше мені дєкувати, що з дівки правдивов моло-дицев стала. Бо твій піп лиш читати, ади, вмів. А я ті єк прочитав оняца, то відразу заверемініла.

Встид і сором пекли Марусю. Опришки реготали. Хотіла було відійти, але Дмитро осадив на місце.