Глава 31

XXXII

От коли Маруся лишилася сама.

Такої самотності не відчувала ще вона ніколи в життю. Там, дома, у Криворівні, заходила далеко від плебанії, глибоко забиралася в поточчини, залазила не раз в таку гущавину, що й ведмідь там, може, ніколи не був — а все чула, що вона дома, що десь, зовсім от навіть близько, церковця люба, що от якби взяв та поліз просто вгору та видряпався на ґрунь, то, може, й побачив би її, луку Черемоша, хатки...

А тут — сама!..

Оглянулася боязливо.

Суворо мовчазні стволи смерек стояли непорушно, тихо, в священнім якімось мовчанню, мов окам’янілі жерці предвічної містерії. Засіяна фоєю земля надавала всьому кривавих тонів і лякала. Зліворуч було якесь глибоке, бездонне провалля, і ліс падав у нього, витикаючи лиш вершини смерек, мов голови утоплеників. А спіднизу віяло чорнотою, холодом і жахом.

Маруся відхитнулася від тої пащі. Здавалося, що там, на дні сеї дикої глибини, виє щось. Душі виють... голі... Дракони деруть пазурами, лускою дзвенячи, сині обнажені тіла. І от почне зараз вилізати смердюче хвостате чудовище і захарчить радісно.

Відійшла "геть від безодні, але страх не відійшов. Адже ж сама! Загубилася в оцім безконечнім лісі, проковтнув він її й забув, і колишеться необ’ятним своїм, простором від краю до краю. Так він завше ховав усі злочини, так він завше ду-сив усі крики. І от простягаються вже невидимі нігті з-за кущів, гриб ворушиться... десь засичала гадина... хтось підходить іззаду і з криком хапає за плечі: "Ага! Попалася!.."

Маруся вибігла з лісу.

Що буде, то буде, але в ліс вона більше не піде. Тут хоч видно далеко наоколо.

Тихо, нога за ногою йшла вгору. Приємним шелестом оповідала щось півзгоріла жовта трава, якийсь звірок юркнув між кертовинням, киваючи задом в галопі. Подмухував зрідка вітрець.

От дійде до вершини, сяде там високо-високо, над тисячею гір і буде дивитися. Шкода лиш, що не взяла нічого їсти, але — то пусте. Може, не захочеся.

І вийшла високо, на шпиль ґруня. Тут тягло теплим вітром з Угорщини. Літав він там десь, безжурний вандрівець, над чужими хатами, шепотів щось смерічці чужій * а тепер от прибіг сюди і лащиться... Милий!..

Рівний-рівненький, гладесенький камінь. Сіла на нього, і в тихім усміху застигло лице. Давно вже не усміхалася. Давно вже не чула спокійного биття серця, не чула, як віночок плететься, мов срібно-прозорий струмочок тонесенький... Квіточки синенькі, біленькі, запашнеє зіллячко... Радість ніжна і любов... і передзвін вечірній.

...Сама себе вколисала думами-колисанками, сама собі виспівала беззвучно, мов заснула, не дрімаючи, мов потала у чистую воду, у море трав квітучих.

І чи довго так не тут була, — не знала. Але коли враз збудилася, мов штовхнув хто, — жах перейняв її від стіп до голови.

Півнеба проковтнула мутно-чорна обважніла хмара. Неначе величезний старий червивий гриб позвішував білесува-те ховзьке шмаття і, здавалося, от-от обірвуться ці замусоле-ні клапті й ляпнуть на землю, зловонно розреготавшися.

Середина тучі — спідчорна-сиза і клубиться, клубиться, гонена неодолимою дикою силою. І все, що під тучею, стало маленьким, чорним, хижо пооскалювалося, готовлячися до бою. Величезні плями жерепу стали чорними, як воронове крило.

От захитався кедр на сусіднім ґруні. Перший! Він знав, він чекав уже — і от говорить тепер! Знак дає, що скоро прийде вітер: "Скоро прийде вітер! Чи чуєте ви, всі далекі і близькі браття мої! Скоро прийде вітер! Готовсь!!"

Де-не-де між обривками сизих чудовищ, спрутів і смоків тремтіла ще невідрадними плямками, вся перелякана, калюжка блакиті. І вертілася, і тікала, і ховалася, а її засмоктували в судорожній ненаситності хоботи і, з’ївши, простягалися далі і далі, в безумнім голоді й шуканню.

1 зрівнялися верхи, бо ніхто не хоче бути вищим в сю хвилину. Кругліше виставили горби свої спини, приготов-ляючися до лютої боротьби, до боротьби не на життя, а на смерть. Хтось згине сьогодні!

Вітер!.. Уже!..

Уже дихнув, але ще не злобно. Ще не оп’янів, варвар. Злегка лиш свиснув, молодшого брата висилає кулачки зачинати — а вже в’ється кедрина, що високо, вище всіх стала, а вже крутиться, мов в агонії, вимахуючи обірваною вершиною величезні кола. От наче здавив хто за горло і вирватись треба.

Рвонув вітер під небесами, і, крикнувши півзадушеним криком, щезла остання крапелька блакиті. От коли все стало чорне! Повітря посиніло, темно. Заклубилися тучі на ближніх і далеких верхах, поховалися рельєфи, і залягла доокола безгранична, необ’ятна, страшна пустиня.

Маруся похолола... Чула, як стигло серце. Незрозумілий, елементарний якийсь жах перетряс нею цілою, мовби не було зовсім десяти тисяч літ, мов у перший раз зайшов сюди, у гори, півголий, зі шкірою лиш звірячою на плечах дикун, і от, видячи лють злого бога, що з’їв сонце і випив блакить — от падав з роздираючим душу криком на коліна і простягав руки до чорних злих небес. Але, почувши невмолимий голос гнівних сил, почувши приговір свій в далекім реготі велетнів, — давив голову руками і з виттям звірячим, в безумнім пароксизмі безумного жаху, біг, біг, вибалушивши очі, з кривавою піною на устах.

...Так бігла Маруся. Куди? Пощо?!

Уже рвав вітер киптарину з плечей. Уже вхопив з волоссям разом хустину, зірвав і, злопотівши нею побідно високо в воздусі, помчав під небо. Волосся віялося і тягло назад — от мов заплутав хто руку і тягне. А Маруся все біжить, біжить... У ліс під смереку! Обняти її, як матір, і притулитися, і кричати разом із нею від страху.

Але до лісу ще далеко. Боже, чому так далеко до лісу! А вже впала крапля на голову. Велика, дзвінка... А от друга, третя... Мов клевчики маленькі гномів падають на голову, мов холодні ігли втикаються. Скорше, скорше, на бога, скорше!.. А вітер побачив — і зареготав, затюкав, підганяючи: "Убігай, убігай-ай! Га-га-га-га-га-lt;га-га-а-ай!.."

І ніч спустилася. Стало темно. Різнула блискавиця, мов крикнули зразу всі простори і гори, і — вдарив грім!