Глава 30

XXXI

З того часу — мов улізло щось сюди, у гори. Як гніздо роздратованих шершнів, гуділи опришки! По-тверезу ще яко-тако стримувалися; по-п’яному — галасали, скільки кому хотілося.

Показалося, що давно вже тліло в душах незадоволення Марусяком, лиш не було моменту тому проявитися. Показалося, що популярність молодого отамана, що виросла, як гриб, за одну ніч, як гриб же, за один день і зчервивіла всередині. Форма лишилася, а змісту нема.

Почалася критика. Те, що її не було досі, виходило лиш во вред: тим гостріше відносилися тепер, тим ядовитіші підбирали слова.

Навіть коли втомлювалися критикувати і говорили про звичайні речі, — під ними, під загальниками, під звичайними словами завше чулося ще щось, якийсь підклад незадоволення.

— Охо-хо!.. Западуть кєжкі зимки поміж кичерами, та не буде єк легіникові й визимувати си. Бо не знаю, єк у кого, а у мене у ремені свистит.

— Лиш у бордюгах повно.

— Най би у тє у череві так повно було раз у раз, мене в бордюгах.

Очевидно, порожнеча ременів і бордюгів відносилася на рахунок отамана.

— Ой браччики, браччики, — свідомо чи несвідомо звертав розмову на інший бік один з нечисленних прихильників Марусяка. — Ой, кєжко було зимувати цесу зиму. Мав-сми земнєник в однім ув потоці — файний такий земнєник. На-прєтав-сми туда за літа усего: і муки, і бриндзі, і масла, і бу-джениций з єлівок, горівки. Думка б’єт — то-то похарчую! Та й шош ти, браччику, меш говорити! Визнала йкас біда за той мій ісховок та й відокрала усе тото. Гех, коби знав! Я би го... Я би му...

— Де ж ти зимував?

— А сів-сми у йкогос ґазди, ади, таки тут, на нашім боці. То свій був чоловік. Не ходжував сам, лиш з давніх чєсів, варе, братє перетримував, а ми йому за тото зношували усє-чину, шо мам чим жити з нас. Багач став.

— А йк став багач, — значит, спаскудив си.

— А правда, браччику, правда. От ік переіначив си. Боку-єт шош, із пушкарями тримат, Гордіюк ід нему ходжує. Але я йкос си погадав на давнє прєтельство, шо мене, варе, би не віддав. Та й пішов ід нему.

Нічо. Пригостив мене файно, порєнно. Ісховав. Сиджу я в него, див’ю си — а він... єв си чинити от ік би не такий: і очима йграт, так йкос си крутит... "Ой-га, — думкую собі. — Мет ні, браччику, не тра довго балакати, бо я вже виджу відразу". Та вкєв-сми му онно вухо на памнєтку, та й сми пішов.

-Де?

— На Вгорщину сми пішов, став десь за слугу. Так сми робив цілу зиму — ф-фа! Шош удієш?

— О, то не є безпечно — ставати на службу бу’ де та бу’ єк, — вставляв Юрчик і тут же наводив якийсь приклад зі свого багатого досвідом життя. Се була ходяча літопись гір, на жаль, загублена безповоротно, не лишивши по собі відпису. Пам’ять була у Юрчика колосальна, і він, оповідаючи щось, пам’ятав такі деталі, мовби то було вчора.

— Отот Петрій, шо я го вчив у Криворівні, полюбляв ставати на службу зимов; лиш панів усе вибирав. Та й раз був наймив си ід єкомусь багатиреві, переслужив зиму, перезнав, шо пан багатий, та йк весна, — євив си ід нему з усіма своїми побратимами: "А видиш тепер, хто я є? Давай лиш гроші!.."

Узєли, шо взєли у того пана, а витак посідали, дурнєки, таки тут, близонько, на ділєвщину — борзо грошей хтіли. А пан не був дурний та зібрав п’єдесєть люда та й далі за хлопцями.

Видють хлопці, шо біда, замкли си у єкійсь хаті, стрілє-ют. Не може підступити ровта. А пан шо? А пан кричит: "Паліт, — кае, — хату, най пся віра згорит!.."

Підпалила ровта хату. А хлопці — шо робити? Давай борше єму копати у хаті. Та викопали єму, ізсипали гроші, за-рівнєли землев, а витак, єк уже си ймила на добре хата та й хтіли си валити — ік не пішли жєчі31, ік не пішли стрілєти раз по раз, то, може, й не знати кілько люда перекалічили, а самі таки втекли у тім диму, у тім заворосі. Витак уже підкра-дали си вночі та випорпували тоті гроші з-під тих згариськ.

Та й була то му, Петрієві, причка, най би на тім тєкло32. Лиш він того не порозумів та на другу зиму гайда до другого пана служити. Гадат собі: "Ой-га, шо ми за мудріскь!.. Пе-резнаю і в сего пана за маєтки та н пбграбую навесні".

Та й служить Петрій у пана місєць ци там кіко та й усе би добре, коби не стрівба. Бо дуже си вдала Петрієві стрів-ба, шо жєлував ї лишєти, та й узєв зі собов. А пан уздрів раз тоту ручницю: "Ано-ко, дай-ко я, — кае, — пообзераю, шо то за ручниця в тебе".

Узєв, обзерат. А на тій, браччику, ручниці сріблом було вибите порекло того пана, чия вона давніше була. Та й треба бути такій біді, шо цес пан, ґазда значить, та з тим паном був добрий, чия то ручниця вперід була.

Пишет ід нему: "А де твоя, браччику, ручниця си поділа?" А тот му відписує: "Були, — кае, — в мене опришки, — кае, — та забрали багато срібла й злота та й тоту ручницю взєли".

Ге-га... Йк пан тот лист перечитав, — зрозумів, хто то в него служит, та й потихоцьки-потихоцьки дав знати куда слід та тут лиш чап Петрія мого! Та йк чапнули, закували, відвезли, так уже й не викрутив си. І так, і так свистав: казав, шо ізнайшов тоту ручницю у лісі, з земні, повідав, узєв, місце тото навіть показував, та нічо то вже му не помогло — оннаково завісили в Чернівцьох.

І поки оповідає Юрчик, поки слухають, мов поспокійні-шає. А лиш перестав — ого! Знова сварня, знова лайка, зно-ва лізуть один на одного, грозять, укленають.

— Гей, Юрчику! Та бери бартку в руки, а то не буде в нас порєдку ані раз.

— До дідчої мами в зуби з вашим вотаманцтвом. Кат не видів над такими дурлеями вотаманувати. Волю сто баранів, єк дванаціть баранів-опришків.

Як то було слухати Марусякові? На лиці застигала усмішка — жарти, мовляв, жартуєте — а на серці коти скребли.

А тут, мов на ту біду, ну, нема на чім зупинитися, нема звідки реваншу сподіватись. Відусюди тихо, вістей жадних нема, іти нікуди. Знов на корчми — вже прямо сором, а такого чого, достойного імені Марусяка, такого, щоб слава полетіла на чужі цари, як о другім Довбуші, — такого не передбачалося.