Глава 28

XXIX

І от знов їде Маруся серед красивих панорам, співучих ландшафтів, радісних скарбів природи — але не бачить їх. Знов синіють, замикаючи величезне коло, далекі гори — але не веселять уже серця Марусі: се коло замкнуло ж їй світ. Безконечною здавалася та далечінь для пейзажу — і тісною стала тепер для життя.

Красивою низкою простяглися опришки по Чивчині, їдучи полониною все вище і вище. От Гомул... Тиша й безлюдність. Здавалося, ніколи не ступала тут нога людини, ніхто від віків не порушив сього величного спокою.

Але ні. От несумнівні сліди присутності чоловіка: якісь рови, котрі в жаден спосіб не можна було би вважати ділом рук природи. Немов затерті сліди давніх якихось, зруйнованих зубом часу, будівель. Якось дивно то все було бачити тут.

Всезнаючий Юрчик каже, шо се пани тут колись серебра шукали.

— Ає, ає. Шукали, копали.

— І знайшли?

— Та знайти знайшли, та шо з того. Оннаково не мож було го узєти.

— Чіму?

— Молоде, видів, ше було. Пани понастав’єли тут таких дворів, шо варт. Найбирший пан був оден — Павлушка си називав. Та й заїв си він шош, Павлуша тот, із опришками. Шо в них там уже було, не знаю, а лиш дуже пизьму велику мали опришки на того Павлушку та чкали способу. Та єк уже си дочекали, так облупили му голов, Павлушці: от до-кив волося на голові є, вобрізали та й тоту із волосєм шкіру з голови здерли, зі собов узєли та й пішли. Вмер, ади, з того Павлушка, та й не кортіло бирше панів осідати у Чивчи-ні. А тоті двори розіпріли та й розпали си гет — ото, шо видко, то лиш їх позістало.

Юрчик плюнув у той бік, де виднілися рештки. Не любив, дуже не любив панів Юрчик.

З огидливістю вислухала Маруся це криваве оповідання; представляла собі зараз, як облуплюють голову зв’язаній людині, як вона кричить, вилупивши очі. Фе!.. І серед сих людей, що облуплюють другим голови, вона мусить жити ціле життя!

Приїхали знов до свого логова.

Опришки раділи. Витягли з-під каміння заховане добро, реготали, а Марусі було невесело. Чужа всім, віддалялася, сідала над обривом скелі і думала. І безрадісні були сі думи. В непривітних, суворих контурах, в темній порожнечі.

Коло замикалося. От дзвенить важкий ланцюг, залізна брама скрипить, зачиняючися, невидимий хор проспіває скорботну пісню безповоротного похорону — і вже... І вже кінець! Вічна, кам’яна тюрма, гріб, а в нім малесеньке віконечко...

І сухі очі боліли, слова завмирали на устах.

А часом нараз находила на неї рішучість. Тоді говорила сама собі:

— Ну, то що ж? Коли так випало, — треба коритися. Кождий покірно мусить нести свій хрест, який би важкий він не був. Понесу ж і я свій. Не судилося бути жінкою священика — буду жінкою гуцула, але не опришка.

І тоді, вишукавши хвилину, що Марусяк був тверезий і м’який, відкликала його далеко від товаришів, сідала на шу-варі, а його просила положити їй голову на коліна.

— Голубе мій!.. Дмитрику мій!.. Чи вже тобі ще не наприкрилося таке житє? Ну, скажи, сам скажи. Та хіба ж се жи-тє: вічно, мов звір в барлогах, в бруді, вічно пиятика, лайка, нічне розбиване, тіканина, а врешті — шибениця. Таже ти дня не перебудеш, ночі не переспиш спокійно. Та ще поки ти молодий — ну, ще яко-тако. А коли постарієш — що ж тоді? Таже, як вовк, меш здихати десь у сиглах, та ніхто й води тобі не подасть, ніхто не прикриє, як змерзнеш.

І гладила опришка по голові, ласкала. І сей ніжний голос, і жалібні ці слова, і ласкавий дотик жіночої руки — то зрушувало опришка. Уявляв собі свою будучність — і жаль ставало самого себе. Лежав похмурений, з міцно затисненими зубами.

— Гадаєш, за гроші все купиш? Ой, не купиш за гроші усього, не купиш. Ні любові не купиш, ні навіть приязні. Будеш дорого платити, щоби за тобою ходили, а сам ночі не заснеш, зради боячися. Тебе будуть тримати в хаті, а самі підглядатимуть, де ти гроші ховаєш. І віддадуть тебе у руки якомусь бірову чи двірникові, а то й самі задушать сонного. Бо люди всюда люди, куда не піди. І де б ти не зайшов, у який чужий край, під яку б ти віру не попав, — всюда знайде тебе людська злоба та й заздрість. І не відкупишся ти від неї, як смерті не можна відкупитися.

Марусяк гриз травинку і чорнів від чорних дум. Отже, й перед ним замкнулося колесо.

— Слухай, милий мій, голубе мій, серце моє... От узяв ти мене з собою — і нема мені повороту. Мушу ділити з тобою долю й недолю, мушу бути з тобою весь вік. Але як подумаю, що сей вік мій може минути от тут, у сих логовах, без хатки, без садочка, — повісити ся хоче!.. Місяць — добре; два — най буде, але завше, завше — се ж надміру сил людських. А ще ж... ще ж погадай, що у нас можуть бути діти... Голубчику!.. Ти лиш вдумайся, що то значить те велике слово... Дитиняточ-ко маленьке... купоньки треба... теплого ліжечка, а замість того — громи полонинські, вітри й мрєч. Ой Дмитрику, Дмитрику, соколе ж ти мій ясний!.. — і заходилася теплими материнськими сльозами.

А опришок чорними губами ледве ворушить:

— Мені дітей не тра. У нашім стані, у вопришківськім, так ідет: єк си з’євило, — за лабу та в корч.

— Дмитрику!.. Що ти говориш?.. Ти?... Ти міг би?.. Мою дитину?..

— А чім би й ні? Йк воно заваджєє.

— Ні, ні, ні, ні, ні... Я ніколи тому не повірю. Се ти лиш так... Се ви, опришки, лиш так говорите... Щоби лякати... Та де ж би ти. Таже...

Вся дрижала. Зараз же уявляла собі, як хапають маленьку дитиночку за ніжку, б’ють голівку об камінь... А вночі приходить вовк і жере трупик... О-о-о!..

Була близькою нервового вдару.

— Дмитрику... соколе... скажи... Скажи, що се ти тільки так... що ти... скажи... скажи...

Спідлоба дивився опришок, затиснувши зуби, і мовчав. Потім устав.

Підійшов до краю похилості, що йшла геть далеко униз і переходила в пропасть. Сині тіні переломлювалися на каменях. Хтось могутньо дихав теплом. Високо над головою бриніли невидимі мухи.

Опришок постояв хвилинку, весь у сонці, потім злегка трунув ногою величенький камінь. Давно лежав він тут, зріс-шися з землею; може, ще від початку віків, коли вперше заспокоїлися ці гори і здивовано, ще по-дитинячому дивилися доокола. Годі ліг цей камінь тут і не поворухнувся більше з того часу. Дзвеніла об нього зрідка підкова опришківсько-го коня, вівці перескакували одна за одною, сідав перелітний птах — а він все лежав, мовчазливий, німий, поки от не прийшов опришок і не трунув ногою.