Камінна душа

Глава 27

XXVIII

Ішов якось Юрішко, отаман стебнєнцький, Ясеневом. Був злий і несвідомо шукав, на чім би тую свою злість вилляти. На біду, хлопчишка якийсь струже собі щось за плотом і в усе горло витинає опришківської співанки:

На високій полонинці Ізродили рижки, —

А ци підем, пане-брате,

Навесні в опришки?

І то так різко, дзвінко, з ударом! Юріштан зупинився: хлопчака не видко, але голос далеко чути:

А вробимо топірчики Із самої міді, — їк підемо у вопришки,

Не зазнаєм біди.

У Юрішка кипіло все всередині. От так би одну лабу при-столочив, а за другу би роздер на дві половиці, єк жєбу! А хлопчишка ще дзвінчіше старається, ще закрутистіше вигукує:

А що у тій Чорногорі За вороні коні, —

Ходім, брате, у вопришки,

Чуєм за червоні.

Ой учуєм за червоні В пана молодого, —

Та єк би то їх узєти З двора головного?

"З двора головного, — гадає собі Юрішко. — То, видєв, про пана мандатора... А може, про мене? Ах, ти пся мать, ще-нюк поганий! Вже го хтос мав учити".

Ой знаю я, пане-брате, їк би їх узєти;

Молодого того пана До скіни прибити.

Ой прибити руки-ноги,

Ше й межи плечима,

Шоби він си на нас дивив Чорними очима.

Того вже було забагато Юрішкові. Як вепр, скочив він через воринє, ухопив хлопця за волосся і почав ним тріпати в усі боки. Хлопець закричав не своїми голосами.

Вибіг дєдя з гнівливим словом на устах, але, побачивши всесильного пушкаря, зупинився і почав низько кланятися.

— Даруйте'му, в чім завинив. Таже він ше не кємуе так дуже... Таже...

— А... твою псом маму! Не кємує? А опришківські співаночки співати вміє? То ти го вчив!

— Та де би я го вчив, пане втамане?.. То так, ади, десь помежи хлопчишями...

— Я не маю чісу з тобов ту говорити, а хлопця беру зі собов. Я вже знаю, єк си допитуют правди, хто го вчив.

Вибігла мати. Коли побачила, що її дитина вже в Юріш-кових руках, — так і вдарилася головою об землю. Хлопець верещав, як ошпарений, але то нічо не помагало; Юріштан скрутив му руки линвою і пігнав перед собою, йк пацє, підганяючи бартков.

Без шапки біг за Юрішком нещасливий батько, мати кричала не своїм голосом, збігалися люди, але тільки дивилися; ніхто не посмів обізватися й словом.

— Гет мені усі! — гаркав Юрішко, і люди розсипалися, хто куди попав. Лиш отець із матір’ю не відставали й бігли далі.

— Ідіт ід хаті, на дідчу маму! — кричав на них Юрішко. — Йк мете бічи далі, то вкатушую вбох, та й будете сидіти, докив си сидит!

Знали, що то може бути, і тому вернули. А тим часом через відчинені двері до хати забралася свиня і господарювала по-своєму. Побачивши такого гостя, ґазда так узлостився, що вхопив кіл та тєкнув ним свиню по голові, що вона покрутилася, повертілася та й витягла ноги. Давай тоді її швидше дорізувати: поробили вони з тої свині ковбаси, навудили, і почалося ношення того всього добра до Стебнів.

Але вже переносили цілого пацюка, вже почали носити курей, полотно, кожух новий, ані разу не вбираний, але Юріш-ко був невмолимий. Чому — і сам не знав. Умисно велів приводити зв’язаного хлопчика тоді, як приходили родичі, і любувався сценою, що відбувалася перед очима.

Мати переривалася від ридань, дивлячись на свою дитину, на бліде личко, на знемощіле в темнім катуші тільце; хлопчик кричав, рвався до матері, як черв’ячок звиваючися у своїх кайданах, а Юрішко сидів і курив люльку. Мати кидалася на коліна, землю цілувала коло його ніг — а Юрішко курив люльку.

Так, сильна була се душа. Одурили його, поставили не туди — і от мучився він тепер. Мстив усім за дисгармонію свого життя, божеволів і, мов запійний п’яниця, не міг уже обійтися без своєї отрути. От таким, мабуть, був далекий цар московський Іван-батюшка Грозний. Бачив безодню під ногами, чув, як ніхто, все безумство, всю потворність своїх учинків — і ліз, і ліз все глибше у кров’яне море, щоби на ранок шукати кров’яного ж похмілля.

Боляче відчував Юріштан, що напрасну велику кривду чинить батькові й матері, що піддався злобній хвилі і взяв хлопця на муку за пусто-дурно. Знав, що відбирає у хлопчика здоров’я вогким підземеллям, може, й навік, надаремне тортурує батька й матір, що авторитет його не вщербився б ні на йоту, коли б він от хоч в сю хвилю позволив узяти хлопця додому, — а мимо того таки тримав дитину в катуші, приймав дарунки. І йому хотілося, аби вони бодай лаялися, відгрожувалися, збиралися мститись, але се були звичайні смирні люди, терпеливі, як вівці. І Юрішко знав, що коли він випустить нарешті їм сина, то вони лиш помоляться до свого чорного образа в куті і передадуть всю свою справу на руки неквапливого вічного судії.

Але трохи помилився. Випустити хлопця він випустив і під натиском нових вражінь забув про своє надужиття, але не забула о нім мати. Пам’ятала, день і ніч пам’ятала і зберігала в умі деталі, аби передати все те в руки земного мстителя.

Опришки. Знала всі легенди, всі пісні про Довбуша, була того переконання, що й кожний опришок — то Довбуш, втілення сили й правди. Поскаржитися отаманові опришків. Якому — то все одно, вона навіть імен їх добре не знала. Всі вони однакові, всі — носителі істини і мстителі людських кривд. І бігла б шукати сього отамана в ліси, в полонини, геть усюди, але обов’язки приковували її до хати і треба було обмежитися, на саме лиш чекання.

І вона чекала. Все чекала, що щасливий випадок зведе ж її нарешті з яким-небудь отаманом опришків, оповість вона йому все — і от тоді віділлються Юрішкові усі криваві сльози і муки ні в чім не повинної дитини.

І коли почула на своїм далекім верху, що до села зійшли опришки, — не могла дочекатися дня. І раненько встала, загорнула хліб у рушник на гіригісне і збігла до села шукати отамана.

Але ніхто не знав, де він є. Запропонували їй посидіти в корчмі — вже, напевне, він туди явиться. Але сидіти в корчмі, місці радості, з незагоєною раною в серці не хотілося, і вона пішла тим часом до одних своїх знакомих, зачекати ліпше там.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше