Глава 26

XXVII

Марусяк літав селами, всюди якось спішачи, всюди якось недороблюючи. На великий рабунок не йшов, задоволявся малими нападами: на корчми, от отамана пушкарського в Зе-лениці хотів піймати, та не вдалося; ограбував пару менших дворів, війта одного пошарпав, аби не так уже занадто од-верто прислужувався полякам, — отаке усєке.

Але й сього, очевидно, було досить, щоби занепокоїти власті. Якісь дивні відносини були у властей з опришками. Наче умовилися: коли ви будете сидіти тихо, то й ми будемо сидіти тихо; ну, а коли ви теє, ну, тогди й ми, значить.

І під час "замирення" власті досить толерантно відносилися до опришків; систематичного очищення не робили, от хіба вже як занадто запустують чорні хлопці, тоді розколихувалися органи влади невеликою амплітудою, щось там робили, щось там писали кудись. А минала хвилева небезпека — і знов святий спокій до слідуючого вибуху леґінської сваволі.

Так було й тепер. Власті прокинулися, заворушилися, але чуткий Марусяк мав ніс і при перших же небезпечних ознаках сказав — досить! Пора додому.

Але як же можна отак піти, щезнути, попросту сказавши — утекти без сліду? Ні. Вся леґінська вдача протестувала би проти того. Треба ж порозкошуватися, показатися перед світом в усій своїй красі, блиснути шитвом киптарів, багатством ременів, сипнути сороківцями — щоб дзвеніло, дий його кату! І показати, що нікого й нічого на світі не боїшся, що кожному можеш плюнути в очі і що взагалі на все тобі начхать. Оправдання життя свого хотілося, перед самим собою і перед світом цілим.

І Марусяк оголосив, що на місце сеї прощальної гульні вибирає Ясенів.

Дійсно, се було найвідповідніше місце. Голови, може, були би безпечнішими, але, власне, в тім був свій присмак: сміло глянути небезпеці в очі, побравірувати нею. Та й малі були занадто Голови, розмаху нема. Напився та й вались. Ну, а Ясенів зовсім інша річ. Село велике, красиве, над самим Черемошем, при битій дорозі; розляглося широко на пологих горбах та ще й в шістьох кілометрах від самого гнізда — від Устєрік. І нарід у тім Ясенові все розмашистий, буйний: з найдавніших часів ясенівські люди найбільше підтримували опришківство, та й тепер все село було симпатично настроєне до чорних хлопців. Взагалі де вже й побаюва-ти, як не в Ясеневі!

Та й по сусідству з Криворівнею: потоком лиш, Варятином, відділяються одно від одного сих два села.

Попові криворівському донесуть на слідуючий день, що був, мовляв, Марусяк в Ясенові... Ає!..

1 ще одна, може найголовніша, причина потягнула Марусяка до Ясенова: там жила Олена Срібнарчучка. Передумуючи своє будуче побачення з Оленою, Марусяк відчував осібний якийсь присмак, що от, мовляв, маючи там десь попадю — не кого-будь! — все ж іде до другої любаски.

Ся думка лоскотала. Уже представляв собі розмову з Марусею, як вона, довідавшися про Олену, буде говорити: "Ми-трику-любчику! Та нащо тобі другі дівки та й молодиці? Ци я не файна та й не люб’ю тебе? Ци я не кинула свого попа задля тебе?"

А він їй буде говорити: "Слухай, Міцько. Ци була ти у лісі коли?" А вна: "Ой була, була!.. Коли не була — тебе би не знала". А я знов: "А у лісі єгоди виділа-с?" — "А £гчіму ні. Лиш пощо таке пусте говорінє?" — "Бо, видиш, чєлідь — от їк єго-да. Шо йдеш лісом та ті й не в голові єгоди, — тра дес іти борзо ци на серці журу маєш велику. А вна, єгода тота, визираат з-під трави. Та черлена така, йк грань, та велика та файна. Так си й просит: "Зірви мене, леґінику!.." Та й хуч би єк ті було безчесно, а мусиш сідати та й тоту єгоду ірвати та й їсти. Та й си зарікаєш, шо не будеш бирше ставати, нема чісу та йдеш собі далі, а вна знов, єгода, з-під зеленого листу — блим. Та й ше бирша, ше смачніша ті си здаст. Та й знов ти ід ній. Так і з дівков та з молодицев. А ше я таку натурочку маю, що бих усі єгоди переїв, усіх би дівок пере... перецулував".

Але ж бо ради тої Срібнарчучки, що то до неї вибирався тепер Марусяк, і варто було дещо витерпіти. Вже йк-бис іска-зав, шо була молодиця на цілий Єсенів, то би не збрехав ре-тенно. Та ше не знати, ци й по других селах були де такі.

Красна — як звізда. Як співає, — то з вигуком, як гуляє, — то з викрутом та ще так, що кожна жилочка в ній говорить. Як сміється, — то легіням мухи по спині повзають, ну, а як уже блисне очима та ще слово яке ласкаве скаже, — то прив’язала до себе чоловіка та й тягне, мов ланцом, куди хоче.

От іде в неділю до церкви. Що вже вивберана, що вже чі-чена — очей си ловить! Коло бері леґіні позасідали; жартують молодєки, висміюють усіх, свистять услід. А йде Олена — дві слові лиш скаже: "Шо дієм, легіники?", поведе плечем, усміхнеться, а вже най би загадала легіням у Черемош скакати

— бігме би скакали!

Великих гараздів не мала — а в хаті у неї завше чисто; городчик у цвітах, у мачку, всюда чисто, всього доста: і скорому напрєтано, й солонинка перетримуєт ци, і шос на пригісне, на простибіг завше є, легкодушнички там які, подавнички; дитина забіжить чужа — своїх дасть біг — то вже не вийде без яблучка, ци бобу, ци черешеньок, або там баранчика з сиру. І хто б не прийшов до хати — старий, малий, хорий, здоровий, багатий, — кожний виходить усміхаючися, з радістю в серці: вже якось уміла кожному сказати щось таке приємне, чим-небудь потішити, розвеселити. І лиш одної людини на світі не вміла ніколи розвеселити — це свого чоловіка.

Не був він журний, але йкось... "оннаковий", як про нього казали. Спитають — відповість до ладу, розумно; попросити о чім — зробить з охотою; чим тільки в силі допоможе, але щоби він коли засміявся, чи переступив корчемний поріг, або у людей випив понад міру — сього ніхто ніколи не бачив. Як частують, — вип’є порцію, але лиш одну.

— Та ци ви, Андрійчику солоденький, заприсєгли від го-рівки, ци єк?

— А шо вам тото поможе, йк я вип’ю? А мені чкоду ро-бит, бо я мушу тото відхорувати.

Тут вступалася, звичайно, жінка.

— Та дайте му покі’, не марнуйте добра. Він оннаково не всмакує, лиш переведет. От спадьте лиш на кєму та й д’мені си напийте! — і сміялася, а від того сміху всім ставало весело.