Глава 25

XXVI

Сумні дні і довгі безсонні ночі... І мислі важкі, і гострий сердечний біль.

— Боже мій!! Що ж се я наробила! — нараз скрикувала усією своєю істотою і, мов безумна, підхоплювалася з постелі.

— Та що ж се запаморочило мене, що оплело? Як же сталося, як могло статися? — і стискала голову руками і, хитаю-чися зі сторони в сторону, беззвучно вила серед глупої півночі.

Мов у пропасть чорну упала. Високі, в темне небо упершися, стали стіни доокола, впереді невмолима, непорушна скала, і ні розбити її, ні обійти — і немає виходу. Кінець уже. Життя пропало.

Будь у сю хвилину ніж під рукою — ударила би ним себе в груди.

Розпитувала ґаздиню, що роблять опришки взимі.

— А шо роб’ют? Оден у катуші сидит, шибениці чкає, другий гонит світами, біда го знає куда, стає на службу у йкого ґазди та й служит, а ше йкий залєгат у зимовнику дес. Наб’є собі туда буджениций, бринзі за літа та й сидит, маліцьку ватрочку кладет, аби не пізначно було дуже.

— Що ж то за зимовник?

— Зимовник? То палац такий, на пльонтрах, золотий. Та й слуг дванаціт обід варут, а стелев місєць-зорі ходє.

— Ні, ґаздинько, скажіть — я ж не знаю.

— Нема шо там знати. Дєра йкась у селі або єма у землі. Привалит тото плитєм, форостом замечет та й залєгат утуда, йк медвідь.

— І цілу зиму лежить?

v — Ає. Він не може виходити, бо би го слід ізраджував. А вже коби то лиш вислідили — ого! Остатньо би му тогди дзвонили. їй-га!.. Проклєтий тото хліб — на свікі проклєтий! Шо йкби мій Іван та пішов у тот талан у гіренький, то би сомного28 сокиров порубала. Най гниєт, йк має таке житє провадити!

Ґаздиня плювала, і очі її загоралися. Була ж селянка, віковічна тружениця.

А Маруся малювала собі в уяві той зимовник. Вузонька темна яма, діра для вповзання, ковбчик для сидіння, купа шкір для лежання. Дим, що не має виходу, і всі запахи, що не можуть утекти від самих себе, і опришок під боком... місяць... два... три...

І нікуда не вийти, не дихнути свіжим повітрям. Відростають пазури, шерсть разом із брудом укриває тіло грубою корою, очі відвикають від денного світла і болять в їдучім диму... Захорієш — кричи, вийся від болю, а тебе будуть смарувати ведмежим лоєм і його ж, розтопивши, змішають зі смердючою горівкою та заливатимуть горлянку... То дуже добре! То від усєкої, ади, хороби помогат!

А лицар же де?.. Блискучий, в панцері золотім, з шоломом в струсевих перах на прекрасній голові, вічно усміхнений, святочний! А де ж замок, що стояв на високій горі, де сад із тисячолітніх грабів і буків, плеяда русалок у голубім озері! І гондоли, убрані ліхтариками, невидимі хори в тіні дерев, і прекрасні танки сільських дівчат, і пажі, і оксамити, і кришталеві кубки, одежа золота?

"Де ж то все?... Де ж ви, смішні й дитинячі, але солодкі мрії мої?.. О-о!.. Яка ж дурна я була, яка нерозумна... Та чи мені ж, попаді криворівській, марити було о всіх тих небувалих красотах? Таже того нема і не було ніколи. То лиш у глупих мріях дівочих снується, в незадоволених, стривожених..."

І гірко посміхалася, і сльози текли по непорушнім лиці.

"Я марила, а життя пливло мимо мене, і я нічого йому не /давала, нічого не приносила. Дозволяла гратися собою, як забавкою, як лялечкою, тішила і тішилася. Не приходила в життя діяльним членом, що во ім’я виконаної роботи має право вимагати, а була гарненьким паразитом. А в додаток — усім тим, хто мене любив, хто хотів позбавити мене від ску-ки щоденності, хто заколихував ласкою, як дитину маленьку в колисочці, — всім тим я принесла стільки ганьби, стільки сорому, стільки сліз... Ох!.. Та пощо ж я на світ народилася така дурна, така нерозумна! Бабцю, бабцю, чи простиш ти мене!.."

І падала в подушку лицем і тужила, тужила... "Бігла би, бігла, сю ж хвилю бігла, через гори й горби. Се ж так близько! От коли б вийти троха на ґрунь за хатою, — видко верхи криворівські, видко Ігрець, Синиці.

Але не мені туди вертати... Я проклята! Я блудницею стала. Сьогодні мною розпоряджає один опришок, а завтра будуть усі. Будуть відкуповувати за пару сороківців один у другого, і заливати будуть горівкою, і топтатися босими ногами по тілові... Ой! Я голову собі розіб’ю об скали! Ножем заріжуся!.. Пустіть!.."

І зскакувала серед ночі, кричала. Перелякана ґаздиня вбігала до комори, довго не могла засвітити. Потім заспокоювала любовно і, забувши втому денної праці, сідала на постелі і довго розмовляла. Все радила вертати до Криворівні.

— А шо гадаєте? — говорила вона, перейшовши уже на "ви". — Я збігаю до Криворівні та скажу вашому чоловікові, аби йшов ід вам. Пощо карати си тілько.

Але Маруся протестувала всіма силами:

— Та як же я прийду? З якими очима? Ні, ні, ні — се неможливо. І того не буде, ніколи не буде. Все вже пропало. Відрізати скибу хліба можна, але приліпити її знову — трудно. І не клопочіть собі голови, голубко, — я уже все одно як мертва. Вибачте, що я от потривожила вас серед ночі, але не моя в тім хіть, бо не по своїй волі знайшлася я у вашій хаті.

Але ґаздиня не хотіла так скоро кидати своєї ідеї. Радилася з чоловіком:^

— Я побігну, Йва’. Прийду та й скажу тому попові: "Ік-би-с хоків свою жінку узєти, то йди та й бери, докив опришків нема ше".

Але Йван замотав і руками, й ногами.

— І-і-і-і... Таже Марусєк вб’єт! І тебе, і мене. Та шо вб’є — вогнем ме печи!

— А відки він си довідає? Відки? Скажемо — прийшов піп із дваціть люда, обскочили хату, нас пов’єзали, молодицю взєли — то й шо ми му винні?

— Ой жінко, не требуй Дмитра! Бо він нас не так, ади, стребує. То вже така біда, шо має очі усюда. Ти підеш до Криворівні — а йму вже донесут, шо ходила, ади, баба до Криворівні, — та й шо тогди мемо робити? Спрахтит із світа та й напити си не даст.

І то все з такою силою переконання, що навіть ґаздиня почала роздумувати.

— Та вно направду, єк тот повідав, не пхай пальці межи двері, аби тє не скалічило. Шкода молодиці, нема слова, але й свої діти також шкода.