Глава 22

XXIII

Прокинулася в абсолютній тьмі. Одразу не могла зрозуміти, чому се в покою так темно і чому о. Василь лежить коло неї.

Потім зрозуміла... Згадала...

Але думати й роздумувати не хотіла. Тихенько підіймалася, аби не збудити Дмитра, але опришок спав чуйно і відразу прокинувся.

— Га? Шо? Хто се?

— Спи, спи, Дмитрику. Я вийду троха.

— Лєгай. Нема по шо йти. Лєгай.

Узяв її за руку і так заснув. Трохи перечекавши, Маруся ви-свободила руку і вилізла з-під того хворосту.

Сходило сонце. По застиглих від нічної прохолоди горбах переливалися білим морем гірські тумани, а далекі, найдальші верхи вже рожевіли і рум’янилися від першого поцілунку. Темно-зеленими плямами химерно розложився жереп по убо-чах, голубіло загублене в травах каміння, і бачиться, мов пара якась невидима підіймається вгору від землі на усім просторі і гонить усе із собою, все підносить, все устремляє в вишину.

Маруся стояла... Бачила схід сонця в горах, але не тут, не в сім високім просторі, не над тисячею вершин і пропастей.

1, в пориві, підняла Маруся руки назустріч сонцю, обіллялась першим золотим його потоком, мов піднялася над землею, — і заспівала...

Співала пісню... Чи снила її в тихім передранішнім сні, чи зараз утворила в це свято натхнення — не знала сама, але співала.

Співала, протягуючи довгі ноти, утопившися непорушними очима в золотих променях, в бездонній їх і глибині.

Все вище й вище підіймала руки і спів, мов летіла високо... Сама, одна на неогляднім просторі...

Гримнув вистріл і покотився стоногою луною по всіх верхах! Відскочив, підскочив, ударився, розбився. Як мурашки, в одну хвилю, перелякані, побуджені гвалтовно, повилазили опришки. І щулили очі від сонця, від світла і зиркали тривожно в усі боки.

На вчорайшім попелищу стояв якийсь велет і реготав. І сей регіт теж, мов ряд вистрілів, гуркав по ребрах і гір, зміцняв-ся і гримів реготом якогось веселого бога.

— А дідько би такими опришками ригав! Шо коби йшов із ровтов, — усіх би виловив! Єк курєт повихапував бих!

— Юрчик!

— Неклопотана Голова!

— За йков причков, най си тєкне?

А Юрчик кричав своє:

— То ми раз опришки! То ми раз леґіні! То ми раз чорні хлопці, добушевики!

Бойчук, один зі старших опришків, цілувався з Юрчиком.

— Ой га, браччику, — єк-єс си постарів. Не то шо я — лиш молодію. Не май гніву на нас, шо ми си не вбезпечува-ли: були-сми на весілю учєра.

— Гой-га! На йкім весілю?

— А наш пан отаман слюб брав з оцев молодичков. Та я був за попа, а Пелех за дєка, а Куділь за паламаря, Макогін дружбов, решта госкі. Та таке було весілєчко, що би й я хтів так си женити.

Маруся не знала, як себе вести. Сьогодня щось в’язало її.

Підійшов Дмитро. Ухопив Юрича ззаду за поперек і валив.

— А ти шо мені леґіні пуджіїш, драбе ти їден? Ти мені меш леґіні пуджєти? — і крутив убік. Але Юрчик стояв, упершися ногами, мов двома вритими ковбками.

Опришки реготали.

— О-гой! То май-май кулешку тра з’їсти, аби сего Юрчи-ка вергти д’земні.

— Ой то й Юрчик! Де він такий і уплекав си.

Марусяк дав Юрчикові спокій.

— Але я си не боров... То жартома йдет.

— А ти спробуй направду. Ну-ко, ну-ко, спробуй, — підсміювався Юрчик.

— Най колись, при нагоді!..

— Ой, не раджу, браччику, не раджу. Бо я таких умію у ручках тримати. Го-го! Не оден памнєтає. Був оден такий, ріць-кий, з Річки, ади-Петрій си називав, а мав коханку у Криво-рівні. І прийшов з нев раз теж на весілє — на заводини. А то така була баба — най ї пси роз’їдє. Не встидала си з опришками ходити при людьох, а чоловік най си дивит. Аж пішов гет з весіля її чоловік — зі встиду, ади. Я му кау: "Шо, — кау, — терпиш?" А він кае: "А що, — кае, — маю робити?" — кае. "Угу! То ти такий? Най буде. Чкай, коли так — я сам порє-док ізроб’ю".

А був тогди на весілю й дєчок наш. Та така біда смуччя до чєліді ласа та лакома була, шо най си преч каже. Та й за-чєв ід тій молодиці підсипати си.

Зачєв він ід тій молодиці си підсипати, а Петрій тото йк заздрів, йк не лапнет однов руков дєчка за сорочку на гру-дєх, а другов за ногу, йк не фарнет ним у ріку. Гет си на ле-ду руку по лікоть з мнєса обдер дєчок — отак-о висіло.

А я тогди лиш сми приступив ід дому Петрієві. "Мой! — кау. — А шо ти собі гадаєш, тут, ув нашім ув селі, людей розбивати?" — "А тобі шо до того? — кае. — То моя жінка". — "То твоя жінка? Ану, чкай, браччику, запитаємо в попа, коли ви си вінчєли. Ану, спитаємо в попа! — та беру отак-о молодицю за плечі та й ніби веду. — Ану, йди-ко, йди, — кау, — до попа — най скаже".

І-іх! їк не прискочит ід мені Петрій! Хтів і зі мнов, єк з дєчком. Лап за сорочку, крутит в оден бік — я стою, прубує у другий — я стою. А витак кау: "Мой! Не так крутиш, бо мене дєдя отак учив". Та єк ухоп’ю мого Петрія за обшивку, єк бевхну під пліт, то ше си належав, заки встав, ає.

Опришки раділи.

— Ото пишно вдав!

— А витак шо було?

— А нічо. Ви’ того чєсу перенний прєтелик24 мій си зробив.

Дійсно, про силу Юрчика ходили цілі легенди поміж гуцулами. І кожний з леґіників був ніби не вчорашній, і кожний мав яку-таку путерю у ручках, але з Юрчиком ніхто би ся не відважив. Так і носив він свою неміряну, неважену силу тихо, малопомітно. І сам не зчаста о ній говорив: от, коли си трафить, як, наприклад, сьогодня.

Та, власне, і не потребував він так уже реально проявляти свою силу: кожний зарані згоджувався, що вона є, лиш подивившися на Юрчика. Але ж бо й м’ясива було! Як сидів де, та ще у темноті, — страх було й дивитися. Мимоволі приходила у голову думка: "Ну, як устане, та розвернеться, та дасть раза! Таже й кури запіют".

Завше трохи зігнутий, мовчазливий — лякав олицетво-ренням дикої, стихійної, зачаєної сили, котра лиш от притихла собі на хвильку, але як потривожити її необережно, — піде вивертати дуби з корінням. Ніхто би не хотів, подивившися на Юрчика, зустрінутися з ним десь наодинці. А коли сидів у корчмі і пив, всі скоса поглядали, мимоволі стежачи за кожним його рухом: чи не хапається уже за стіл, чи не почне валити направо, наліво.