Камінна душа

Глава 18

XIX

Уже знала, що піде.

Лиш ступила ногою на брудне подвір’я, лиш почула, як о. Василь сварить когось в оборі, відсапуючи, пригадала, що, певно, трясеться у нього воло під молодим, але вже остаркуватим лицем, — і вже знала, що піде.

Проганяла від себе цю думку цілісіньку ніч, очей не змру-живши ані на хвильку, але відогнати не могла, і в’янула, і покорялася. Хотіла лякати себе будучиною, але картини виходили нестрашні, блідонькі, і пригадувалася бутна фраза Марусяка: "Хто ме знати, шо буде? А поки шо — гулєймо, любко!"

Ставав леґінь перед очима, як живий, — і все закручувалося в непримиримім танці, шаленім, запіненім. Не дишучи, розкривала очі в тьму, а коли пригадувала собі, як там, у своїм покою,'хропе тепер о. Василь і слина тече йому з кутика губ, — готова була в ту ж хвилю скочити і летіти до свого Дмитрика й кричати: "Де кінь? Де тисяча коней? Нехай несуть мене далі, далі, за Чорногору, щоб не чути мені нічого, не бачити, не знати".

На слідуючий день встала вся розбита, з великими чорними кругами під очима. І ходила затроєним привидом, ко-чєла си поміж чотирма стінами, як камінчик по столі. Не було страху, вже би їхала хоч зараз — коби лиш все те відбулося якось без неї. Щоби хтось прийшов, узяв за руку, вивів, посадив на коня, цикнув.

Чужі всі були, чужі доокола. Вороги. Знала, що якби попробувала розказати кому-будь, от хоч би цьому спасителе-ві, що стоїть спижеве розп’яття на столику, — то й він би зрадив. Стара їмость кричала би на все село, о. Василь линвами би в’язав, а слуги з кіллям обістали би доокола і грозили би сокирами.

І ненавиділа всіх, і нікого їй не було жаль. Най лишаються, най знають, як то їм буде без неї. І ходила, оглядаючися, мов затравлений звір, боячися кожного уважнішого погляду; всі здавалися їй скритими шпіонами.

— Ага, ага... Поглядаєш так, мовби то й нічого, а чортову думку маєш. Дивишся — чи не беру я з собою чого в дорогу. Не бійся, не бійся, нічого я не буду брати. От так-таки нічогісінько. Нехай веде мене голу, коли любить. Я не маю віна, піп не напрятав для мене. Най бере мене голу. Коли люблять, тоді одежі не треба. Одежі треба по любові, а я не хочу. Хочу любити без кінця, хочу умерти в любові.

Вийшла на церковну царинку.

Злетів спокій на душу, утихомирення. Рівно тепер стелився шлях впереду. Не хотіло би ся лиш обману. Що от тихнем викрадатися, вікном лізти, заримувати віддих — фе... Ліпше би піти, стати перед ксьондзом і сказати: "Отче Васи-лію! Ми з вами не дібрана пара. Бог велів мені бути матір’ю, але не від вас — чи ж диво, що я піду за батьком своєї дитини. Не спиняйте ж мене і забудьте, коли зможете..."

Так би сказати. І поцілувати в чоло.

Але се ж неможливе! Та де!.. Злетіло би ся ціле село, сто погоний пігнало би усіма ґрунями. Відбивали би, рвали би з рук, кров би полилася. Ні, ліпше вже так. Хоч і не гарно крадьки, але що ж, як інакше не можна.

Сіла, підперши голову рукою. Рівна утома млавила тіло... так би ся спало...

Десь вулицею іде п’яний гуцул. Се Тимофій. Певне, вже посварився з кимось з роботодавців і от тепер викрикує свою досаду. І чим далі відходить, тим дужче кричить:

— Гадаєш, багачику, шо ті не прийдет на біду ніколи? Не бій си! Сороківці тоті не поможут, ік прийде си вмирати, ає. Зійде й на тє смеркь із неба сєтого, буде потинати та ще й добре. Бо то над багача нема биршого грішника у свікі. Лю-дочки-и!.. Йк бесте знали, йкий багач грішний перед господом богом! Бо він не нашої віри, він песячої віри. Він єк слугу токмит, то на таку симбрилю, шо най би го шляк трафив. А витак, єк недогода — гет проганєє та й вже. Та ще добре, їк ребро ті не поломит! А ти йди з хати, єк не вмитий, та й нема ті ні поради, ні розради.

Якийсь ґазда крикнув йому з двора:

— Шо, Тимофію! Уже?

— А вже, браччику, вже-е. Іду дзвонити по багацькій душі. Ви, люде, йк умре де багач, кличте мене дзвонити: то ми раз люба робота, ає. Лиш я вам шос іскажу: му дзвонити, але їк сєті посторонки дадуть сі вфатити. Бо то не гадайте собі, люде, — не до кождого грішника дадуть си ймити посторонки, ой нє! Я правду кажу, кобих так здоров, бо я вже знаю. А йк цес проклєтюк гигнет, шо мене вигнав, то ретенно си не дадуть, бо цес ме мати на тім свікі найбиршу трепоту. Бо то пес, а не чоловік! Найбирший котев йому дадут на тім свікі, найгорєчішу цмолу.

Тепер уже кричав так, мовби йому платили. На дзвінкіших словах натужувався весь, червонів і бризкав слиною. Не ставало йому горла.

— Та то пес, а не чоловік!.. Я в него робив, бог дай би йому бирше не діждати, аби в него крискєнин працював. А він чим мене годував? Бурєшков з чірваками? Мой!.. Так ти так слуги гудуєш? То такі багачі ув нашім ув селі? То бінний го обсапає, й сіно му зробит, і маржину перелітує, а єк узимі йди до багача, то він тє у віконницю ме котюгов тровити. Та на жінку кричит: "Замкай, жінко, браму, бо гість файний іде. Зголоднів уже — іде за зерняти". Та прийди д’нему, а брама підбита, а кутюга остатні холошні дрет. А най-ко божа весна лиш настане — ого! Тогди зблага багач говорит, ой збла-га! Тогди берет бука в руки, та йде від псів боронити, та ше на кутюшку сварит: "Ги, встекла би-с! Завостро пантраєш порогів. Най ідут люде до хати, були би здорові. А то через тебе й моя травка не роблена буде..."

Маруся слухала, прижмуривши очі. В тихім повітрю кожне слово було чути, як коло вуха. Сонце виглядало з-за дашка й так приємно гріло в спину. Вигідно якось сілося... заплелися, заснувалися сіті перед очима... якась трава колисалася... жовті птахи безкрилі літали...

...І прокинулася лиш тоді, як стара їмость, лагідно тор-каючися плеча, будила:

— Марусе!.. Що се ти прийшла під церкву спати?.. Ото, господи!..

Маруся півнепритомно усміхнулася.

— Іди додому, голубко. Де ж таки то видано? Ото, господи!.. Ще би хто побачив, не дай, боже... Іди, іди до хати. Я постелю тобі, та заснеш. Мабуть, не спала сеї ночі, правда? Ну, йдім же, йдім, — і вела, і підтримувала, мов тяжко хвору.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше