XIII
А Катеринка як довідалася на другий день, що Дмитрика взято, — мов скам’яніла, мов заніміла. Сидить, не рухається, сухими очима кудись дивиться; що їй говорять, — не чує, не відповідає.
Потім наче відійшла трохи, але що ж... Порожньо стало їй в усім світі. Що й без того не радісно жилося, а тепер уже й зовсім. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, ні розради, ніколи сонце не світить, ніколи квіти не пахнуть.
Зійде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою не-мовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квітка. Ухопивши голову в долоні, цілими годинами сидить безщасна дівчина непорушно, потонувши в безрадісних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарікає, плачеться дівчина... на матір на свою рідну плачеть-ся...
— Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церкові не молила си, єк мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в ідучих зільох, у гноївках та в гострих іглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дітьом мами, ади, долю випросюють, а ти мені такі жорна на тіло повісила та й кажеш у тім ходити. А ти, доле! Усім добра, усім помічна... Чо ж ти мене так зненавиділа, чо ж ти мене вбійшла десєтов дорогов, сльози мої під ноги пометала, долю мою порізала гострим ножем?..
І стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, і безміром печалі розколихувалася, як бурею. В грудях не вміщалося. Хотілося вибічи на найвищу кичеру і кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками і дерти, по вітру пускати. Забитися під камінь в Чорно-горі, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельці в пропасть уносила.
...Плакала берізка... роси ридали... темним печальним силуетом вирізьблювалася тонка постать на тлі догорівшого неба...
А приходила додому — мачуха зустрічала лайкою на порозі, кидалася з поліном, гнала на нехарну роботу. І в чорній обідраній сорочці пізно вночі перемітувала Катерина ховзь-кий гній з одного місця на друге не знати пощо, а потім з’їдала букату зимної кулеші і йшла з тим спати.
— Я те дошкробаю до живого, — підкрикувала мачуха. — Я си дошкробаю, шо підеш за першого похатея-латанника. Не хтіла-с за Юрішка — підеш за торбея, а вже я тебе по-збуду си з хати.
А тут старий Тихонюк стрів Місівчука десь на вулиці і зачинає виговорювати:
— А то файно сте вирєдили мене оногди зі сватанєм! Вже так файно, шо варт. Ні від кого не мав-сми такої урази та й негонорства, а таки ж і я вже не з послінних послінний чоловік є ув селі.
Місівчук лиш винувато кліпав очима. Якийсь... плохенький він собі був, тихенький, як вода у калюжі. В порівнянню з Павличчуком так і зовсім зникав, бо Михайло — ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч і не всі довги поплатив Юрішко, лиш половицу, але все ж і то велика була річ. Другу половицу, казав, віддасть, як візьме за себе Катерину Місівчукову; отже, треба походити коло старого Місівчука — пото й зачепив його Михайло по дорозі. Тяг до себе до шинку.
— Ей... та я маю роботу... ади...
— Робота не вовк, не ме в ліс кікати. Всеї роботи однаково не переробиш. Ідім, йдім, — і тягнув Мафтея майже силою.
Посідали у світлиці, велів Михайло доброї горівки дати, моцної — вже єк то шинкар уміє. І трактує, й наливає, а сам все приговорює:
— Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.
Кум Мафтей не вмів відмовлятися і за яких півгодини був
уже такий мнєкий, от їк віск. Михайло пересів ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столі й говорив.
Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучій будучині, о тім високім довір’ю, якого Юріш-ко заслужив у панів.
— Шо гадаєте, куме? Таже то рахувати — панцтво! Слово одно — пан!.. А панові шо? Ти му догодив у чім у дрімнім, а він тобі узєв та й висипав сороківців жменю ба й дві. Не?
Кум Мафтей підтакував, блаженно посміхаючися. Тепер він був у такім благословеннім настрою, що міг підтакувати всьому на світі.
— Ає! Хіба ми не розуміємо, проше кума любого? Таже так. Нічо, лиш так.
— О, видите! А тепереньки я вам іскажу. Зробили сте мені, куме, встид, на ціле село зробили-сте мені встид, але я не памнєтливий. Я би таки такий, шо би хтів наші молоде-нєта звести докупи. Бо мій Юрко влюбував собі вашу дівку, куме, та й най би вже раз си пібрали.
— А хіба єк, куме? Та я... Ци ви, куме, мене не знаєте або, най так кажім, я вас не знаю?.. Таже...
— І ви мене, куме, знаєте, і я вас знаю, а зробили-сте мені встид. А я лиш одно говорю — шо маєте тепер з дівков говорити, шоби ніби був склад. Маєте так, ади, приріхтува-ти, шоби не було ганьби, чуєте? Бо я лагідний та й добрий, але до міри, кумцю, до міри. А єк міра си переберет — ого! Тогди вже, Мафтею!..
— А я шо хіба кау? Таже ретенно воно так і є. Акурад!
І плівся потім дорогою і все бубонів:
— Дівка шо? Дівка має слухати, шо дєдя з ненев іскажут. Бо то, рахувати, отец... от їк би... рахувати...
Якась баба доганяла його і, сміючися, кричала до нього:
— Шо дзвониш у всі сутки? Ти йди востро!
— Я йду востро, але моя жінка, ади, цеса, друга, то ше востріша. Ой га!.. Там таке ті востре, шо без брича бритити си мож. І кує, й клепле. Та заїла мені дитину, їк ота гадина, пху. Ой Катериночко ж моя, донечко люба!.. Та шос ти в мене не набула си й не нарадувала си у хаті, лиш дрімними сльозоньками повмивала си! Ой запропастив-сми твій вік молоденький, гейби плитєв прикинув! — і плакав, повалившися у канаву.
А потім підіймав голову і п’яно грозив кудись кулаком.
— Але чкай, галице підкаменна! Чкай, чкай!.. Ше я ви-кєгну ід тобі руки! Ше я не присилений! Ше мутьті кості йграти та й жили данцювати. Ой га!.. Висит ше плетінка у коморі на цвєчку, я ї ше буду кивати та твойов кровйов по-локати. Бо тихий-сми, єк вода, але й грізний-сми, єк вода. Виділа-с Черемош навесні, виділа? Ні, я тебе питаю лиш — виділа ци не? Виділа?.. Ага!.. То — мудрація!