Глава 12

XII

Там, де Біла і Чорна ріки си сходе, де славне село Устєрі-ки — понад Білою рікою, і на Лєдчину й на Волощину лягло-простяглося село Стебни. Невелике, але красне. На пологих узбочах розложилося, сонце якось м’яко паде, і садовина тобі доспіває, і все.

А в тім селі, по лядськім-таки боці, був ґазда Марусяк. Добрий був ґазда: мав полонину, щось із вісімдесят маржин випасав, лісу мав добрий кавалок, толок коло хати доста, город такий, що варт, — там таке кукурдзє гнало, ік га-джуга.

І був у того ґазди одним один син, Дмитро си називав. Парубок файний, сильний, здоровий — прото флєкєв.

Наступали парубкові роки. Задумувався вже дєдя — що би за пайку дати синові та й що би за дівку на ту пайку з сином посадити. І вже ніби от ж зважив си: багацька дівка, са-ма-одна; дає стариня добре віно, бере хлопця до себе на ґрунт; та й дівка сама файна, здорова, робітна.

Куда би вже, здавалося, ліпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дєдеві, що дівки тої не бере.

— Чіму?

— Бо не хочу.

— Чіму не хочіш?

— А шо ми з того? Дєдя її багач, полонини має: єк заса-дит мене в полонину, — півжиття маю там пересидіти.

— А ти єк гадав? Шо ті скором сам у рот ме плисти, ци єк? А у тебе що в голові? Дармуванєчко сєте? —

— Я в свого дєді так дармував, шо ціле ґаздівство на своїх плечох тримаю, а тої дівки не беру, бо в мене ше голов не болит.

— Ой, чекай, сину, — ще заболит.

— Та й тогди му знати.

На тім розмова й стала. Дєдя гадав — молоде, дурне, най си набуває. Ну, а леґінь іншу думку мав.

Ой, була-була в тих же самих Стебнях дівка Катерина. Сирота — дєдя її взяв другу жінку. Та не жінку, а відьму перекручену, що такої й світ не видів. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тої пасербиці свої! А Катерина вже така вдалася — от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними сліз очима та й нічого не говорить. А мачуха від того ще й гірше лютиться.

— Чо мовчиш, суко, било би тобов у каміне та в плить, єк тими, шо б’єт? То, ади, раз не крискєнцька21 дитина, шо їй не болит. Відьменє йкес.

Хотілося їй криків болю, лайки, оправдання своїх знущань, а дівка, мов на злість, — ні слова ніколи.

І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при ній якось тих, благий такий робився, лагідний. Уміла якось його без чарів чарувати, що не хотілося при ній ні гуку, ні співу буйного, ні данцю шаленого, а хотілося лиш сильним бути — аби її на руках носити, співати, аби вона лиш слухала.

Коли, трафлялося, темперамент проривався і на запит Катерини: "Що діяв-єс сего тижня?" — доводилося відповідати про якесь дурійство, — і не ганьбила, і не шарила, а лиш, положивши руку на плече, питала, заглядаючи в очі: "Пощо робив-єс так?" — і тоді готовий був крізь землю провалитися.

Тихими вечорами зіходилися, благословенними тихими вечорами. Не часто, але солодко. Десь під оборогом, у лісочку, ще де. І дуже починав любити Дмитрик свою Катерину.

Коли оповів Дмитро Катерині свою бесіду з дєдем про оже-ніння, попала дівчина в задуму, і не годен був Дмитро її з того розговорити.

— Але я ті на мій гонір кажу, шо нічо з того варива не буде. Я си не дам.

Та Катерина нічого не відповідала, і не можна було догадатися, о чім вона думає. Лиш як ринули сльози в неї з очей рясним потоком, тогди лиш догадався Марусяк, і розірвалося в нього серце.

— Ой, не плач, Катеринко, бо я не знаю, шо си зроб’ю. Та й чого пачеш? Присєгаю ті на сєту п’єтницю, шо не буду з ніким жити, лиш з тобов, лиш тебе візьму за жінку. Най лиш троха передурієт дєдя, та й я тогди му своє скажу. А йк не схоче, — дідько бери їх з їх гараздами. Маю руки, маю здоров’є — йкос буде. Ще дужче плакала Катерина і ховала лице на грудях у милого.

— Ой, не буде того, не буде.

— А чіму не буде? Ци ти міні не ймеш віри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобі набрехав? Ану, скажи.

Не годен був порозуміти. Зрештою, вона й сама себе не розуміла. Щось кричало, щось переривалося у неї в душі, якесь залізо краяло їй душу надесятеро і скреготало там: "Не буде того, не буде... нічого не буде", але звідки то, чому — не могла би відповісти.

А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нім дєдя передуріє, з розмаху ляпнув, що бере за жінку Катерину.

Батько в першу хвилю удавав, що не розуміє.

— Катерину? Йку Катерину? Ци їх у тебе мало?

Хлопець бачив, що дєдя грає кумедію, і мовчав.

— Може, Місівчукову?

— Ає.

Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:

— От ік я на цес образ си переірстив — не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.

А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.

— А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.

— І-га! Такої співаєш?

— Йкої вмію.

— Мемо видіти, чий чорт старший.

— А мемо.

От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.

А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.

— Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт... — І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.

Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.

— Хто?.. Від кого?

— Від Юри.

— Від Юри? Від Павличчука?.. Від Тихонюкового?

Катерина лиш кивнула головов.

— Ой га!.. А то шо си му стало?

Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.

Бо то був собі Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був він як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собі буду коло дороги та брав горівку наборг, та й тим торгував.

Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та діти прєтав, та й напрєтав їх небагато, лиш дванаціт. А між тими дванадцятьма був один, Юра звався.