XII
Там, де Біла і Чорна ріки си сходе, де славне село Устєрі-ки — понад Білою рікою, і на Лєдчину й на Волощину лягло-простяглося село Стебни. Невелике, але красне. На пологих узбочах розложилося, сонце якось м’яко паде, і садовина тобі доспіває, і все.
А в тім селі, по лядськім-таки боці, був ґазда Марусяк. Добрий був ґазда: мав полонину, щось із вісімдесят маржин випасав, лісу мав добрий кавалок, толок коло хати доста, город такий, що варт, — там таке кукурдзє гнало, ік га-джуга.
І був у того ґазди одним один син, Дмитро си називав. Парубок файний, сильний, здоровий — прото флєкєв.
Наступали парубкові роки. Задумувався вже дєдя — що би за пайку дати синові та й що би за дівку на ту пайку з сином посадити. І вже ніби от ж зважив си: багацька дівка, са-ма-одна; дає стариня добре віно, бере хлопця до себе на ґрунт; та й дівка сама файна, здорова, робітна.
Куда би вже, здавалося, ліпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дєдеві, що дівки тої не бере.
— Чіму?
— Бо не хочу.
— Чіму не хочіш?
— А шо ми з того? Дєдя її багач, полонини має: єк заса-дит мене в полонину, — півжиття маю там пересидіти.
— А ти єк гадав? Шо ті скором сам у рот ме плисти, ци єк? А у тебе що в голові? Дармуванєчко сєте? —
— Я в свого дєді так дармував, шо ціле ґаздівство на своїх плечох тримаю, а тої дівки не беру, бо в мене ше голов не болит.
— Ой, чекай, сину, — ще заболит.
— Та й тогди му знати.
На тім розмова й стала. Дєдя гадав — молоде, дурне, най си набуває. Ну, а леґінь іншу думку мав.
Ой, була-була в тих же самих Стебнях дівка Катерина. Сирота — дєдя її взяв другу жінку. Та не жінку, а відьму перекручену, що такої й світ не видів. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тої пасербиці свої! А Катерина вже така вдалася — от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними сліз очима та й нічого не говорить. А мачуха від того ще й гірше лютиться.
— Чо мовчиш, суко, било би тобов у каміне та в плить, єк тими, шо б’єт? То, ади, раз не крискєнцька21 дитина, шо їй не болит. Відьменє йкес.
Хотілося їй криків болю, лайки, оправдання своїх знущань, а дівка, мов на злість, — ні слова ніколи.
І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при ній якось тих, благий такий робився, лагідний. Уміла якось його без чарів чарувати, що не хотілося при ній ні гуку, ні співу буйного, ні данцю шаленого, а хотілося лиш сильним бути — аби її на руках носити, співати, аби вона лиш слухала.
Коли, трафлялося, темперамент проривався і на запит Катерини: "Що діяв-єс сего тижня?" — доводилося відповідати про якесь дурійство, — і не ганьбила, і не шарила, а лиш, положивши руку на плече, питала, заглядаючи в очі: "Пощо робив-єс так?" — і тоді готовий був крізь землю провалитися.
Тихими вечорами зіходилися, благословенними тихими вечорами. Не часто, але солодко. Десь під оборогом, у лісочку, ще де. І дуже починав любити Дмитрик свою Катерину.
Коли оповів Дмитро Катерині свою бесіду з дєдем про оже-ніння, попала дівчина в задуму, і не годен був Дмитро її з того розговорити.
— Але я ті на мій гонір кажу, шо нічо з того варива не буде. Я си не дам.
Та Катерина нічого не відповідала, і не можна було догадатися, о чім вона думає. Лиш як ринули сльози в неї з очей рясним потоком, тогди лиш догадався Марусяк, і розірвалося в нього серце.
— Ой, не плач, Катеринко, бо я не знаю, шо си зроб’ю. Та й чого пачеш? Присєгаю ті на сєту п’єтницю, шо не буду з ніким жити, лиш з тобов, лиш тебе візьму за жінку. Най лиш троха передурієт дєдя, та й я тогди му своє скажу. А йк не схоче, — дідько бери їх з їх гараздами. Маю руки, маю здоров’є — йкос буде. Ще дужче плакала Катерина і ховала лице на грудях у милого.
— Ой, не буде того, не буде.
— А чіму не буде? Ци ти міні не ймеш віри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобі набрехав? Ану, скажи.
Не годен був порозуміти. Зрештою, вона й сама себе не розуміла. Щось кричало, щось переривалося у неї в душі, якесь залізо краяло їй душу надесятеро і скреготало там: "Не буде того, не буде... нічого не буде", але звідки то, чому — не могла би відповісти.
А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нім дєдя передуріє, з розмаху ляпнув, що бере за жінку Катерину.
Батько в першу хвилю удавав, що не розуміє.
— Катерину? Йку Катерину? Ци їх у тебе мало?
Хлопець бачив, що дєдя грає кумедію, і мовчав.
— Може, Місівчукову?
— Ає.
Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:
— От ік я на цес образ си переірстив — не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.
А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.
— А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.
— І-га! Такої співаєш?
— Йкої вмію.
— Мемо видіти, чий чорт старший.
— А мемо.
От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.
А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.
— Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт... — І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.
Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.
— Хто?.. Від кого?
— Від Юри.
— Від Юри? Від Павличчука?.. Від Тихонюкового?
Катерина лиш кивнула головов.
— Ой га!.. А то шо си му стало?
Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.
Бо то був собі Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був він як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собі буду коло дороги та брав горівку наборг, та й тим торгував.
Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та діти прєтав, та й напрєтав їх небагато, лиш дванаціт. А між тими дванадцятьма був один, Юра звався.