XI
Стара їмость не пізнавала Марусі — так розвеселився та розщебетався її пташок. Та й сама Маруся не могла зрозуміти — чого це їй так весело.
Була певна, що ще побачить Марусяка. Як, де, в якім характері — не знати. Чи на потік прийде, чи справді, розбійничим звичаєм, влетить до хати — трудно відгадати, але що прийде, то це певно.
— Він Марусяк, а я Маруся, — повторяла сама собі і усміхалася.
З відмінним уже тепер почуттям слухала пісню Гафійки про Яношіка, славного опришка. Гадалося — гей, коби то я ґаз-динькою була в тім ластів’ячім гнізді! Прилітав би до мене сокіл щоночі, і вміла б уже я його оплутати, аби не літав більше.
А вже по цілій Косівщині з уст в уста передавалася пікантна новинка о тім, як попадя криворівська цілувала привселюдно Марусяка на храму в Яворові. Різні з того факту виводили комбінації.
О. Василь, їдучи до Бистреця, умисне поступив до пушкарського отамана Гордіюка. Скаржився.
— Що то має бути, справді? Скільки маємо пушкарів, а опришки, мов не знати що, ходять дорогами та хатами, нападають. Та ще нехай би на гуцулів чи там коршмарів — н-ну, най би вже там. А то ж на попів!.. Та бійтеся бога — на попів!
Гордіюк хмурив брови і приймав зневажливий вид.
— То лиш до чєсу, єгомостику, лиш до чєсу. Най ми з Юрашком поговоримо, бесіду най маємо. А витак погладимо доріжку тому Марусєкові. На високий верх погладимо му доріжку — аж на шибеничку.
А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово — "опришок". Воно звучало в її вухах майже як "лицар", і не лучилося з ним поняття про нічні напади, кров, огні — була лиш поезія верхів Чорногорських, дрижала в нім вільна воленька гуцульська, красиве свавіллячко.
Опришок — це той, що як на свято вбирається щодня, що грошей не шкодує, розкидаючи їх жменями в товпу, що любить шалено і свистом тягне женщин за собою на високі гори, в каміння, в потоки. Опришок — це той, що ввібрав у себе запашні соки гірських цвітів полонинських, що ріс, як смерека, на вільних вітрах і виростив руку зі сталі, груди з каменя, горить очима, як вугіллям, а свище так, що коні рвуться й і поки стають.
Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собі уявити Маруся. А от як він орлом злітає зі скелі, вривається в село, як, гнучкий і блискучий, обіймає і цілує шалено, як сяє топірцем в дикім танці, — це уявляла собі легко. І солодко мріяла про стрічу, і боялася її.
І стріча відбулася. Таки знов на тім же самім місці, на потоці.
Вибігла Маруся до потоку, скочила зі скелі — а леґінь точнісько як тоді, стоїть перед нею і усміхається. Мовби чекав і дочекався.
Він же перший перервав і мовчанку.
— А-о видиш? По раз п’єтий приходжу сюда.
Маруся хотіла сказати, що вона, може, й двадцять разів була тут, але не сказала нічого: ще що погадає собі...
— А я до того не звик.
— А до чого ж ти звик?
— А я звик до того, шо йк мені йка молодиця ци там дівка впаде в око, так я посилаю свого леґіня до її дєдя чи там чоловіка, аби велів їй вбрати си у шо найфайніше та й випустив у такім а в такім чєсі на таку й таку ріжу.
— І виходить?
— А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.
— Ну, і що ж потім?
— А шо потім, то хіба вже сама знаєш.
Маруся почервоніла.
— Ні, я не про те... я... А потім, ніби зовсім потім?
— А потім, їк подобала ми си, кажу йти за собов, та й хо-дит із нами. Витак відступ’ю кому з побратимів або д’хаті відішлю, єк укємит си. А єк не вподобат си ізразу, — наб’ю си порєнно, та й іди си куда хоч.
— Пощо ж бити?
— Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш єк писката дуже та на рот дранкава. Алє ж бо тогди й б’ю!
Маруся сиділа у відлюднім потоці, близько-близько коло неї от сидів цей розбійник, що б’є женщин, коли не вподобалися — а їй зовсім не приходило в голову, що й її теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’їв, то з’їв, а що не з’їв, псові кинув.
А опришок дійсно поводився зовсім не по-розбійничому: ні словом, ні рухом не налякав Марусі, і сам навіть не розумів, звідки в нього ця повздержливість.
І пішли з того дня стрічі за стрічами, все тут, на цім камені. Це було найбезпечніше місце, бо сюда ніхто ніколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.
О чім вони знаходили між собою говорит^, — хто їх знає, а тільки як наставала хвилина розлуки, — не хотілося уходити Марусі.
— З тобою не скучно, леґіню...
— А йк весело, то тра нам іще поговорити. Вийди сюда завтрічко о цій порі, і я вийду. Ти не бій си — я ті нічо лихого не зроб’ю.
— Я й не боюся, але...
— Вийди, вийди. Оннаково то недовго.
— Чому?
— Та чіму? Бо я не можу на оннім місці довго бути, то не є безпечно мені. Тра буде роздєкувати си скоро.
— Ах, правда!.. Ти опришок... Розбійник, — тихо додавала згодом, і якась нотка печалі перевивала її голос. Підіймала очі на опришка.
— Чому не кинеш того, леґіню? Чому не сядеш на ґрунт, не оженишся? Випасав би маржину на полонинах, бив брин-дзю, старшим братом би тебе наставили, а відтак війтом.
Опришок скривився, мовби оцту випив.
— То ти ми єк би по перченій ковбасі гнилого сіна на заїдку дала. Ой га! То сми не видів-на ґрунт сідати? Ци орев1 на дземню сідат? То галич на дземню сідат та й дземню їст, а орев — подиви си!
Марусяк показував барткою в небо.
Високо-високо, під хмарами, летів цар птиць, ледве примітною точкою чорніючи в синяві. Царственно пропливав під сонцем і, без льоту, без маху крил, підіймався все вище... вище... вище...
Задивилася Маруся, піднявши голівку. Опришок тихо, ніжно приторкнувся до неї і підтримував... І від сього дотику солодко якось стало Марусі і трошки туманилося в голові...
Уже щез орел... вже не видко було орла...
Маруся зітхнула, відхилилася. Опришок пустив руки.
— Так ти орел? — сказала мов про себе з тихим зітханням.