Глава 9

IX

Раз якось, коли думала Маруся про того леґіня, прийшло їй у голову, що, певно, він мусить бути з яворівської парафії. Яворів межував верхами з Криворівнею, той потік біг, власне, з яворівського боку — це все наводило на думки.

Рішила їхати до Яворова: там в неділю мав бути храм. Властиво, між яворівським і криворівським парохами майже не було жадних відносин: ні о. Василь не їздив на храми до Яворова, ні, знов, яворівський ксьондз не приїздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче їхати до Яворова, здивувався і навіть розсердився.

— Таже ти не знаєш там нікого! Я сам з тамошнім паро-хом знакомий от так, лише з реколекцій та соборчиків.

— Ну, то що? Я можу й зовсім не йти до священика: побуду лиш у церкві та й назад.

— Та ти збожеволіла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.

— А коли образяться, то зайду.

— Нікого не знаючи? І тебе ніхто не знає.

— Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то мені зарахується за першу візиту.

О. Василь лиш руками розводив.

— Та що на тебе найшло? Чи об’їлася чого, чи як?

Маруся здвигала плечима. Якась упертість заволоділа нею і просто хотілося поставити на своєму.

— Хочу, та й більш нічого. Хочу на храм подивитися.

— Та хіба ж у нас то вже й не храм? Або по сусідніх парафіях, з котрими жиємо?

Маруся навіть не відповідала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара їмость прийде на поміч.

Так і сталося: бабця уже говорила ласкаво синові:

— Та поїдь уже, поїдь з нею. Що тобі? Подивися, яке ж воно молоденьке, їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

О. Василь висував останній аргумент:

— А служба божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.

— А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві — служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.

— А що ж я їй — паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

— Та й то би не завадило. Правда, Марусе? — жартувала стара їмость.

О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що подається.

— Люди живуть ще й гірше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати богові треба. Парохія не зла, їсти-пити є що і в чім сходити — якого ж їй ще, за перепрошенням, дідька треба?

Але врешті збиралося й їхалося. Маруся скакала з радості, викликаючи остереження старої їмості. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було між чужі люди неабияк показатися.

А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.

Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів — мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок — ним тягнеться безпе-реривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, — і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.

От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно народу. День був чудовий, і всі понадівали найліпше своє лудінє. Молодиці, сліпучо блищучи на сонці білими рукавами сорочок, щохвилі під’їздили скорим кроком на конях; легко, граціозно, вигинаючися станом, здоровкалися зі знайомими, і кожний рух дихав природною красою й радістю життя.

Жартами, дзвінким сміхом перенизуючи кожне слово, віталися.

— Єк днювали, Адно?

— Гаразд, шо ви май?

— Ци дужі, Мику’?

І не можуть, щоб не зачепити сусідки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:

— А єк кажете, кумко, — ци в добрім перебутку цес день си опровадит?

Це натяк на сварливий характер Василини, про неї-бо кажуть, що вона ні одного дня не може пробути без лайки. І Ва-силина розуміє, в чий це город камінчик, але що має дуже добру вправу, то відповідає щучо, влучно, б’є в саму болячку.

— Сокотіт ліпше свої вуші, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.

Молодиці троха не в сих, ідуть уже на мир:

— Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнів заходите?

— Я си нікому не зурічую, най і мене не чіпают.

— А йдім, кумо, най си преч каже з таков заходити. Ади,

' у неї зуби на продаж.

— А ви не молитися до церкви приходите, а гріх на гріх закєгати. З вами нема доброї бесіди ані раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке ні до чого не зда-ле. Ади, йкі пересмішниці ми си повдавали!

Молодиці тікали в товпу, не раді, що зачепили таку зубату.

Поважні ґазди вели поважні бесіди. Де-не-де по купках переговорювалася найновіша подія тижня: любас забив на смерть чоловіка своєї любаски. Один з очевидців оповідав подробиці:

— Я йду, а так вже темнічко си ізробило, а вна, сука, вибігла, кричит: "Ой, рєтуйте!.. Ой бідочко!.. Ой душічко ж ма нешіслива!.." Зоздріла мене та д’мені: "І Танасієчку, і сусідо ж мій любий, не дайте ж ми пропасти..." А я вже таки скі-мував-сми, у чім річ, та лиш си питаю: "А хто?.." — "Та Онуфрій, — кае, — мого чоловіка, — кае, — забив..." Ага, суко, кажу, дограла си?

Ґазди злобні. Попадися їм тепер ота Параска — побили би камінням. Дивна ненависть двох полів...

— Іду я д’хаті, а він лежит на порозі, та вже й крови з не-го полили: "Дєкувать ті, — каже, — Парасочко", — лиш упо-вів. А вна, сука, дріжит, от їк лист дріжит.