Глава 3

III

Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.

Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.

— Йой, сказати — шо то весна! — говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув "єснішу кров" у собі.

— Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в обидвоїх руках по вік вічний. І шо то за чес, шо то за любість — годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих... Не знаю, шо робив.

Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?

— Виходьте д’мені, їмостечку, на сету ніч7 благовіщене: мемо ворожити вбоє8, — казав Митро і підморгував, підки-вував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. — Зрештою, хто знає... хто знає... Усєко на світі...

На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи плови віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти ко-лопні9, а чи лен і т. д. і т. д.

І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:

— А ци у кєму вам10, люде добрі, та ци у памнєть — єк сми тогид11 вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спі-знюйте косінє — най дзелень божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

— Ає! Ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.

— А ци то си не справдило?

— От ік у воко, бігме.

— Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!

— о?

— Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то — ні віхтя.

Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело фали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:

— Ну то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.

— Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.

Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого — ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати при-повістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково — "ци верем’є буде, ци сльота".

Весна, весна! Приходить!..

Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскую-чи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря — і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар.. 1 серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.

— Як же ж то гарно, як же ж то мило! — і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.

Іде весна! Мати Велика!

От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, праз-ник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер — увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна — празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.

І все чекає великого Юрія. Як молода дотримує честі до вінця, так все доокола, вся природа чекала приїзду кінного лицаря. І їде він, пишний та годний царевич, в блискучім лудіню сяйливім і здалеку ще кричить: "Мечи ключі, брате Миколо, бо відіб’ю!.."

І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустріч Юрію ключі від світа, а сам тікає у запічок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.

А пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом ле-ди пробиває, з гір зиму стручує, просікає копитами стежки-доріжки по убочах. Стрепенуться сонні смереки, киваючи Юрієві назустріч, на привітане, напружиться бучина, березина соком наллється. Широко зітхнуть гори, Черемош запіниться, вийде сонце і довше постоїть над землею. їде! їде Юрій! Ліси косичить, земля правиться, хором могутнім несеться клич:

— Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключі, поверх моря йдучи!..

Частіше зупиняються леґіні з дівками коло перелазів, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягає:

Ой напий си, бідашечко,

До мене горівки, —

Ти не маєш чоловіка,

Я не маю жінки!

А з-за хати, десь з-під оборога, задирикувато відкликається дівочий голос:

Ци я тобі не казала,

Не казали й люде,

Шо з нашого ба й коханя Та нічо не буде?

А легінь лиш усміхнеться собі в усок та йде далі, в сопілоньку вифівкуючи, теплого вечора, темної ніченьки дожидаючи...

От і Юрій!.. Сонця Великого празник предвічний!

З незнаних країв, з-понад мір’я невідомого принесли гуцули честь цьому празникові і, як грань темної ночі, бережуть із покоління в покоління. Повмирали старі боги, нові народилися, — а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому — як зможет ци у силу сонічко добре і днинка продовжит ци май-май — востра кров приливає гуцулові до тіла, і святкують сини природи спільне свято з матір’ю посполу. Зиму — перебувають, літом — набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота — тож чолом Юрієві!