Вступ.

«Повна ясність може існувати лише
на певному рівні. І кожен повинен
знати, на що він може претендувати».

«Равлик на схилі».  А. і Б. Стругацький

«...Насправді, ми досі абсолютно не можемо дати зрозумілу відповідь, з чим всеж таки нам довелося мати справу. Зовнішні умови настільки патологічні, що звичайної людської логіки поки що недостатньо, щоб розібратися в самій суті того, що відбувається. І це не просто прикрість, а вже констатація факту. Безрезультатні спроби отримати відповідь, чим ЦЕ може бути, місцевим феноменом, чи падінням якогось там метеорита, що не варто взагалі відкидати, вони лише дають нам хиткий ґрунт для безлічі нових загадок. На мій погляд, до цієї проблеми необхідно підходити більш структурно, а не за допомогою проб та помилок. Адже вся наша наука, втім, як і сучасна техніка, поки що пасували, якщо не сказати більше, були абсолютно безсилі перед Аномалією. 
Тепер для вирішення такого незручного становища нам доведеться поставити собі лише одне єдине питання.  Всі інші, що виникали раніше, лише позначали факт існуючого. Ситуація, що склалася в дослідженні, вже давно не дає нам жодного прогресу, продовжуючи тримати нас у густому тумані незнання. Звичні підходи вже не призводять до хоч якихось чітких результатів, ясного розуміння нагальної проблеми. Необхідно виявити внутрішнє значення того, що відбувається. І в цьому плані питання: навіщо? звучить більш актуально. Ось що головне! Адже те, що ми вже протягом декількох років намагаємося вивчити, повинно мати свою власну причину... А також зростання, і розвиток, так би мовити, постійну динаміку. І найголовніше - мету. І повірте, все це абсолютно не має нічого спільного зі звичайною, нашою, логікою. Що означає, підходити до Аномалії з позиції стандартного мислення абсолютно не слід.
А що ж слід?.. Постаратися свідомо прийняти позицію суворого, прискіпливого спостерігача, і поступово відходити від ролі нестримного альпініста, який прагне штурмувати найближчий пагорб немов скелю. Адже може статися так, - і це варто припустити, і не відкидати - що невідомість обернеться досить банальною реальністю. І головне в такий момент продовжувати розмірковувати, аналізувати, і - думати. Тепер тільки думати. А що нам ще залишається...
Можливо, це врятує ситуацію... Втім... все може бути і по іншому.

З ознайомчого інтерв'ю з адміністратором експертної групи Тадеушем Бетфордом.

У кімнаті було не зовсім тихо. Бляклий круг від настільної лампи тепер почав різкіше виділятися на столі через сутінки, що густішали. Монотонний стукіт крапель у вікно і наповзаючий вечір навіювали сон. Дощ ліниво мрячив уже третій день, практично не вщухаючи, і лише зрідка втихав всього на півгодини. Обложний, вирішив про себе Марк, треклятий циклон. Озирнувшись на єдиний в кімнаті стіл, він недбало дістав з кишені зім'яту пачку, витягнув дивом вцілілу сигарету і закурив. Принаймні, це повинно було позбавити від гнітючої сонливості. Тріск тліючого тютюну і паперу притупив нервозність, заспокійливий дим давав необхідну ясність. На складі ще залишалося два картонні ящики сигарет старих запасів, на місяць-два повинно вистачити з лишком.
Невелике приміщення диспетчерської, що служила головним адміністративним пунктом, а простіше кажучи штабом селища, було непоказним. Стіни покривав штакетник з дрібних грубо обтесаних планок. Затишно пахло вогкістю, медичним спиртом і лаком. Самотня полиця з трьома металевими кружками чергових, що темніли брудною патиною від чаю і сирітливо розставлені по всій її довжині; приторочена до дальньої стінки збите ліжко зі зім'ятим матрацом, крива речова тумба і плитка для готування, та стіл чергового з апаратом зв'язку. Ось і все майно, що складало скромне облаштування приміщення. Не надто презентабельно для зустрічі гостей, хоча і затишно, погодився Марк. 
Єдине вікно, таким собі тупиком, дивилося на дорогу, що тягнулася вздовж довгої огорожі і була засипана великим щебенем. Звідси, стоячи праворуч від вікна, можна було побачити і пропускні ворота, що проглядали крізь гілки високого чагарнику, і кволу будку сторожки, що більше нагадувала старий, але добротний нужник. Зараз там нікого не було. Дощ розмив дорогу і під воротами, збитими з чотирьох довгих дощок, утворилася величезна калюжа. За нею, по той бік огорожі, за двісті метрів і починався Зев. Отут дорога була усипана щебенем і звертала ліворуч. Так і тягнулася по всьому периметру, відокремлюючись від паркану і ховаючи його похилену втому дивовижно розрослимся палісадом ожини.
Повільно затягуючись, Марк зловив себе на тому, що необхідно буде знайти час і змусити мужиків збити нову сторожку, ну або хоча б укріпити стару. Жалюгідний вигляд її аж надто кидався в очі. Необхідно, врешті-решт, зайнятися господарськими будівлями, та й не завадило б оновити пофарбувавши.
- Давно? - хрипкий голос розірвав тишу.
Повільно повернувшись до гостя, Марк уважно подивився на стіл.
- Що? - запитав він.
Представник ревізійної групи з бюрократичною чуйністю переглядав записи у розкритій папці, обережно прогладжуючи згин скріплених аркушів.
- Анахронізм... Раритет, - сказав той.
- Ну, - відповів Марк, зсідаючи з вузького підвіконня, - ми так звикли. Все вручну. Та й як інакше вести документацію? - Останній вихід коли був? - перевіряючий підняв обличчя і лише масивний ніс і сухі губи під ним були вирізані жовтим світлом. - Як давно? 
- А там же все відзначено, - смикнув підборіддям у напрямку столу Марк. - Черговий запис, здається, робив Куртс. Десять днів тому. Це майже в кінці...
- Добре, розберемося, - відповів чоловік. Він знову опустив голову з методичністю автомата, переглядаючи записи. - А ви що?
- У якому сенсі? - запитав Марк.
Він підтягнув до себе бляшанку і збив попіл у чорну обвуглену банку. Не подобався йому цей експерт, нудний якийсь і в'їдливий. Чіпляється до кожної дрібниці. Те, що для тебе залишається абсолютною дрібницею і повсякденністю, для прибулого чомусь стає відвертою загрозою. Принаймні, саме так і бачилося з боку. Марк, ось уже цілий рік заміщав Саймона, голову селища, і якби не цей нав'язаний обов'язок бути відповідальним, чорта з два він би зараз мучився і терпів цього чиновника. Ось що йому ще знадобилося в канцелярських паперах переміщення місцевих! Прибув собі, оглянув околиці селища і призначені об'єкти, звірив інвентарні номери, перевірив документацію - і гуляй собі геть. Так ні ж, заманеться дурневі в вулику кашу варити. Все лізе і лізе туди, куди абсолютно не варто нормальній людині суватися...
- Виходили? – голос перевіряючого став різким і наполегливим.
- Ні. Як Мортон не повернувся, ось з того самого часу, - відповів Марк.
Збрехав, - а чому? Адже ходив. Хоча відвідувати Стежку завжди було небезпечно. А в його віці, з анемією і уповільненою реакцією... Чи варто про це говорити. Про свій останній раз він смутно пам'ятав, днів п'ять тоді вибирався, повз по Зеву від самої залізяки, весь мокрий і в бруді. Було це, здається, роки два тому. Потім перестав ходити, просто втомився, та й сенсу в цих походах вже не бачив. 
- Що могли б згадати? Розкажіть?
- Навряд чи. Так, - Марк повернувся до вікна. Постать у дощовику, в якій вгадувалася стара тітка Агата, побігла до сторожки, - мало... Нічого там такого немає, самі можете переконатися.
Експерт повільно і уважно подивився з-під лоба.
- А як Аномалія? Що там?
Аномалія... Марк хмикнув про себе, звично приховуючи свою реакцію від сторонніх. Істини не дано знати нікому, тим більше про неї. Хтось щось бачив, і то здалеку, хтось підбирав почуте від поводирів і розносив чутками. А в більшості - це просто бабині байки, наповнені страхом і фантазіями. Хіба що малоліток лякати вечорами. Та піднімати свою значимість в попойці серед мужиків Вахтовки.  Тітка Агата підійшла до старезної будівлі і завовтузилася біля неї. Що це їй заманелося в дощ, ще й на ніч дивлячись?!.
- Колись туди ходили, часто. А тепер, нікого волоком не затягнеш. Навіщо?
- А поводирі ще приходять?
Здалися тобі вони, стиснув губи Марк, що ти можеш знати про них,  наслухавшись пліток і доносів. Останнього, правда, бачили кілька днів тому. Приперся з якогось переляку. Переполошив все селище. Чому з'явився, так чітко і не пояснив. Та й про Саймона майже нічого не сказав. Тільки бурмотів щось про перевертня... Якась маячня!
- Буває, - сказав Марк. - Але дуже рідко. - Глибоко затягнувшись востаннє, він втиснув недопалок у стінку бляшанки. - Блукають, хто їх зрозуміє. 
- Найняти можливо?
Навіщо тобі це ще спало на думку? Адже все одно далеко не пройдеш. А якщо сунешся, застрягнеш на роздоріжжі або на підйомі. Поводирю ж буде начхати. Він кине тебе. Станеш розглядати кожен камінчик через свій мікроскоп, а він візьми і тихо зникне. А якщо повернешся, через тиждень втечеш подавати звіти і рапорти начальству в респектабельному Центрі.
- Та хто їх зрозуміє, - повторив Марк, почухуючи потилицю. - Гроші їх мало цікавлять. Хіба що... - він підняв брову.
Експерт повернув голову і з явною зацікавленістю почав дивитися скоса.
- Ну, ну?.. - повільно заговорив гість, перериваючи паузу. Він якось дуже пожвавився. Хто ж йому так поскаржився? Випадково, чи не Рихлий? Швидше за все, це його робота. Скиглій, постійно всім незадоволений. Все йому мало, торгівець чортів. 
- Можливо Кнут погодиться. Хоча не знаю, він вже давно цим не займається.
Лиха  це справа Кнута брати, свою кваліфікацію хорошого поводиря він давно пропив, залишивши на дні каламутної сучковиці. Раніше, що не кажи, був хороший, а тепер живе біля огорожі у своєму сараї і побирається батрацтвом на городах, і весь час п'є скислий самогон. По п'яні постійно несе про Тропу і Дев'ятку всяку нісенітницю. Цей погодиться, тут і гадати не варто. Але куди він пройде і чи дійде взагалі: сп'яну доповзе до залізяки і задрімає, тягни його назад в селище. 
- Я так думаю, що все ж варто спробувати, - почав експерт.
Закривши папку, він підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Мрячний дощ набирав сили і все сильніше бив по густому листю. Неприємно і одноманітно під частими краплями звучала жерсть підвіконня. Звична вогкість пробиралася через розкриту кватирку. Нарешті вставши, гість з удаваним виглядом став розглядати вид, що відкривався за вікном.
- А у вас що, дійсно немає сучасних комунікативних систем?
- Самі бачите, - відповів Марк. - Доводиться писати вручну, заповнювати форми, документи, розклади. 
Взявши зі столу журнал чергувань, він підійшов до тумбочки і, відкривши дверцята, недбало закинув туди цю амбарну книгу.
- Але ж це незручно, - гість повернувся. - Якийсь анахронізм.
- Що маємо, - знизав плечима Марк. - У нас-то і друкарська машинка всього одна. З бібліотеки на склад постійно тягаємо.
Експерт смикнув головою, чи то від сумніву, чи то від жалю.
- Навіщо?
 А дійсно: навіщо? Скільки разів це питання обговорювали. Але ні, Клугер через свою впертість вимагає, щоб машинка перебувала тільки в його веденні, мовляв, в комфортних умовах і чистоті бібліотеки. Ще й виправдовує це тим, що постійно необхідно оновлювати деякі документи по фонду. А накладні зі складу і записи потрібно друкувати тільки в більш підходящому приміщенні, ніж в якійсь «захаращеній господарській халупі».
- Робочий процес, - виправдовуючись відповів Марк. - Там у нас бухгалтерія і соціальний центр. 
- А склад?
Дався тобі цей склад. Зараз відкрий я рот, і почну тобі розповідати про часті інвентаризації на ньому, так ти ж вчепишся в мене, як оскаженілий щур. 
- Перерахунки, як правило, кожні шістдесят днів. А так, щоб часто проводити ревізію? Швидше ні... Навіщо, власне?
- Для порядку, щоб знати наявність. І дещо класифікувати, - експерт, зіщуривши очі, уважно дивився на Марка. - Вихідні матеріали для селища, інвентар, інструмент, всілякі там продзапаси... - він замовк.
- У нас перебої рідко бувають. А крадіжки... селище ж не велике, відразу всім стає ясно, хто що взяв.
- Схоже, ви не зрозуміли, - експерт хмикнув. - Я про ті залізяки, які, якийсь Велер, збирає не ясно для чого... Ким числитися?!
Так, точно, це все Рихлий йому наговорив. Це тоді він з Дордом побився до синців. Звідки б цьому чиновнику з Центру знати про «справи» Велера.
 - Що ж ви мовчите? Чому про це нічого не вказано?
- А що, власне? Дорд нікому не заважає... А щодо його банок, - їх не так вже й багато, як вам розповіли, - відповів Марк. - Та й матеріальної цінності вони майже не мають. Ними навіть цвях у стіну не вб'єш. Що ж їх, ще й враховувати? 
- Ну-у, подивимося... Дещо все ж необхідно віддати на аналіз. Швидше за все, завтра. Впораєтеся?
Вимовлене прозвучало дивною інтонацією чи то питання, чи то припущення, до самого себе: напівпошепки, швидко, і з задумливістю.
- Напевно. Завтра ще... 
- На ці самі залізяки варто було б подивитися уважно, адже цікаво. А ви все спустили, - повчальним тоном сказав гість і різко повернувся на шум за вікном. - Що там таке?
Марк дивився туди ж, куди була спрямована увага перевіряючого. Тітка Агата кричала так, що розібрати її слова було неможливо, лише емоційне напруження її горлової сирени. Вона штовхала когось, хто сидів у сторожці, примушуючи до чогось. Мабуть, виною тому став рейсовий автобус, що застиг впритул до шлагбаума із зовнішнього боку, боку Зева, і пихкав сизим димом відпрацьованого палива. Тільки зараз до Марка долинув глухий, звичний звук двигуна.
- Це справи Велера, - сказав Марк, - я не лізу туди. Він сам там розбирається з поводирями.
 - Ну ось, якраз до місця буде, - відповів експерт. Чоловік трохи підвівся: - Невже прийомиша привезли? 
- Навряд чи, - з сумнівом у голосі вимовив Марк. - Наші з Верхнього приїхали.   
- І завжди так?
Марк з жалем мотнув головою і скривив губи. Краще б ніколи не знати цьому експерту тітки Агати, та обов'язково знайде привід, що сказати. У неї навіть святий виявиться найпершим грішником, а німий заговорить і вибухне виправдовувальним ниттям.
Махнувши в серцях рукою, постать у дощовику, зробивши кілька кроків до шлагбаума, відв'язала ланцюг і швидко підняла вигнуту червоно-білу перекладину. Потім взялася за хиткі ворота і відтягла їх убік. З сторожки з'явився розпатланий Кнут, сонний, але на подив зовсім не п'яний, закутаний у довге пошарпане пальто. Він з примруженням дивився на небо, хмурився, хитав головою, а потім натягнув на себе капелюх. Звідки він її вирвав, де зміг дістати цей застарілий і вигорілий релікт зім'ятого фетру, було незрозуміло. Але створений образ Кнута тепер здавався Марку цілком остаточно сформованим. 
Рейсовик дико заричав, завищав, випустивши вгору щільну чорну хмару, супроводжувану різким хлопком, і проїхав через пост, зупинившись за сторожкою. Транспорт став практично навпроти вікна.
- Автобус не часто їздить, всього раз на два тижні курсує: 
- Чому? - спитав експерт. Він з наївним виглядом дивився на Марка.
Ось надсилають таких остолопів, яким навіть не властиво думати головою. Проблеми поселення їх абсолютно не цікавлять, лише безумовне виконання букв приписів всіляких  перевірок - тільки від цих до цих, і ні на йоту вбік. Варто було все ж визнати, що саме цей не виглядає таким вже дурнем, а можливо тільки прикидається.
- Паливо, - відповів Марк. - Пристосувалися до дров, а їх не так багато, та й довго не поїдеш. Двигун забиває. Он, до Крайнього, рідко коли добираємося. Вони скаржаться...
Подвійні двері повільно розкрилися і прибулі швидко почали виходити. Звична метушня і нахабство вирватися на свіже повітря першими змушувала людей штовхатися біля виходу. Чиясь голова висунулася з-за спин перших пасажирів і хрипло покликала Агату. Стару не потрібно було довго чекати - тітка гусячою ходою поспішно семенила до розкритих дверей колимаги.
- Всього лише, - спокійно сказав експерт. Він знову подивився на вивантаження, але вже без будь-якого інтересу і, відвернувшись, зіскочив з підвіконня. - Суцільний безлад у вас тут, недомовленості одні. Не зрозумієш, що відбувається, все селище занурене в якусь тугу. Депресивність, одним словом, упадництво.
- Щодо похмурості... - Марк замислився. - Швидше за все, буденність. У цьому ви, можливо, і праві. Але порядок все ж підтримується, - відповів Марк.
- Який? - кинув через спину перевіряючий. Він підійшов до столу, збираючи розкидані аркуші в стопку.
Марк глибоко зітхнув:
- Певний...
- Ой, - саркастично відгукнувся той, - зрозуміло «який»! 
Виявляється, що цей, середнього віку гість, абсолютно звичайний чиновник з Центру, якому всі ці місцеві пересуди і проблеми забутого богом поселення були огидні і по-провінційному дріб'язкові, немов пил на зубах, був прозорливо правий. Марк заціпенів і спробував не подати виду. Він уважніше вдивлявся в те, що відбувалося на вулиці, і від побаченого його обличчя ніби миттєво позбулося воскової маски. Відчуття це стало настільки виразним, що він навіть протер його долонею, ніби витираючись від поту. 
- Знаєте, ви прийдіть сьогодні до мене. Там і поговоримо. За чаєм.
Він поспішив.
Експерт байдуже буркнув:
- Я не п'ю чай. Але прийти - прийду, - перевіряючий, поправляючи, стукнув стопкою по столу. І проводжаючи Марка байдужим поглядом, запитав услід: - Ваш номер чотирнадцятий?
- Приїхала Ліна. Потрібно зустріти. Справи, власне... - виправдовувався Марк. І вже з-за дверей кинув: - Буду чекати!
- Розумію, - гість клацнув вимикачем, зануривши диспетчерську в густі сутінки.
Підтягнувши дверну ручку, Марк постарався не грюкнути дверима. Минулорічний застиглий наплив фарби вже не так відчувався пальцями, встигнувши злізтися від постійних рукостискань чергових до стану відшліфованої криги. 
Здогадався той чи ні, Марку зараз було абсолютно байдуже. Запитання, поставлене навмання заради простої цікавості, було, на жаль, не просто близьким до істини. Так можна проткнути пальцем небо і потрапити в абсолютно невидиму точку. «Йому б у лотереї вигравати, - хмикнувши про себе Марк та швидко затрусив по коридору. - І то користі більше».
Скоріше промчати та обігнути ліве крило будівлі, щоб встигнути до рейсовика, поки ніхто нікуди не розійшовся. Перед очима все ще маячила неймовірна, абсолютно дика сцена: з прямокутного, покритого, немов патиною, товстим шаром захисного кольору, допотопного тарантаса з широкими вікнами, вивалився Саймон, а за ним обережно, озираючись на всі боки, останніми виходили двоє прийомишей.