Камінчик

Погляд трохи змістився і перед очима з’явився камінчик. Невеличкий такий шматок сірого граніту. Звичайнісінький. Необроблений. Просто камінь. Він лежав на асфальтній доріжці й нікому не заважав. Вже взавтра вранці двірник, можливо, змете його разом зі сміттям і викине на звалище. Але зараз цей маленький непоказний шматочок будівельного матеріалу став якорем для думок Олени. Перед очима поплили спогади.

Восьме липня. Цей день вона запам’ятала назавжди, тому що він змінив сенс її життя назавжди. Саме цього дня Олена з донькою приїхали до клініки «Охматдит» для госпіталізації. Приїхали раненько, оскільки потяг прибув на вокзал ще о п’ятій годині ранку. Донечка стомилась і трохи капризувала, але це нормально для хворої стомленої дівчинки. Тож, поки чекали на появу лікаря і можливість госпіталізації, Олена сходила до торговельного апарату і купила пару запашних круасанів, фруктовий чай для малечі та каву для себе. Присівши на лавочках, вони з апетитом снідали, спостерігаючи за зграйкою нахабних голубів, що ласували шматочками, дарованих їм щедрою рукою доньки. Лана, це рідне п’ятирічне янголятко, нарешті почала всміхатись, коли відривала від своєї порції хлібні крихти й розкидала навколо, щоб погодувати пернатих нахаб.

Як і більшість гостей клініки, Олена звернулась сюди по допомогу лише через те, що провести комплексне лікування одночасно серця та інших органів деінде в Україні було практично неможливо. Саме тут працюють висококваліфіковані спеціалісти, у яких практично під рукою є рідкісне обладнання, необхідне для підтримання організму Світланки в робочому стані на досить довготривалий період. Більше ніде в країні не знайти повного набору технічних засобів та медикаментів у повному складі. Тож Олена тут вже втретє.

Раптом завила сирена тривоги. Потрібно було бігти в сховище. Але ось далеко не кожну дитину можна туди відвести: багато хто з них прикутий до ліжка або навіть знаходиться в спеціальних боксах чи барокамерах. Процедури чи операції по сигналу припинити теж неможливо. Тож до сховища можуть втрапити далеко не всі.

Пернаті змахнули крилами й різко злетіли в небо. Олена почула якийсь гул і повернула голову в бік звука, що наближався, аж раптом зрозуміла, що не встигне нічого: ракета вже поряд. Вибух! Навколо летить каміння, шматки бетону. Під ногами кришиться асфальт. Світланка починає голосно кричати та ридати. Олена підхопила доньку, притулила до себе і стала шукати місце, де можна сховатись від скла, що розлітається навколо.

Скільки все тривало Олена так і не зрозуміла. Прийшла до тями, коли хтось з медичних працівників підсунув їй нашатирний спирт. Огледівши себе, вона зрозуміла, що сидить тихо під арковим переходом між відділеннями, як і дехто з маленьких пацієнтів. А в її руках… непритомна Лана. Жінка завила білугою. Лікарі оглядали дівчинку просто у мами на руках, щоб не збільшувати її стрес. Та й шукати місце для огляду було ніколи.

Дівчинку забрали й розмістили в спеціальний закритий куб для проведення необхідних процедур. В тоненькі, зафіксовані в нерухомому положенні ручки вп’ялися голки, передаючи тілу необхідні розчини. Навколо всі метушились, розбирали завали, ладнали роботу устаткування, адже не дивлячись на війну, на обстріли й влучні попадання ворога, дітей потрібно рятувати.

Світланка виявилась однією з перших, хто отримав допомогу медперсоналу. Але, на жаль, не останньою. Куди не глянь – пил, бруд, завали, поранені, більшість з яких – діти. Он з порушеного відділення токсикології винесли тоненьку гарну дівчину, що, як виявилося потім, була тут старшою медсестрою і саме прийшла заступити на зміну. Тепер вона в реанімації. Коли тіло проносили повз Олену, її очі вихопили посіріле, закривавлене обличчя, перекошене від болю. Крики, плач, стогін, гул будівельних перекриттів, що порипують і погрожують влаштувати нові обвали.

Жителі сусідніх будинків, а тоді й інші жителі міста не залишили клініку розв'язувати проблеми самотужки. Питна вода, їжа та речі найпершої потреби вони приносили не лише цього дня. Дужі чоловіки прийшли на допомогу дітям і розбирали завали на рівні з працівниками спеціальних служб. Долали біду гуртом. Як виявилося, під час цього прильоту загинув один лікар і одна санітарка. Багато дітей поранено уламками. З двох будівель наче страшний хижак вигриз величезні діри. Олена все це спостерігала, не відходячи від медичного куба свої Ланочки. Єдиної кровинки, що лишилася у неї від чоловіка, що загинув на передовій.

Пройшло кілька днів – і донечка нарешті відкрила оченята. Олена радо поспілкувалася з нею, жаліючи, що не можна дістати її з цієї коробки й міцно обійняти. Коли доня заснула, лікар відвела радісну матусю і повідомила їй про погіршення стану дитини. Як виявилося, у зв’язку з нервовим зривом, отриманим під час обстрілу, всі органи, що й до цього працювали не дуже добре, поступово знижують свою активність. Дитина повільно помирає і ніхто допомогти не в змозі.

Отримавши неприємні новини, Олена знову сіла біля донечки. Хоч це й останні її дні, а вірніше, якщо це справді останні дні її Ланочки, то бути поряд з донею – її святий обов’язок.

Після похорону Олена якийсь час сиділа вдома, наодинці. Перебирала речі доньки й думала, думала, думала. А тоді зібрала дитячий одяг, іграшки й віднесла в центр допомоги постраждалим від ворожих нападів. В її голові склався новий план на все життя. Оскільки рідні її загинули під Херсоном, а чоловік поліг на полях боїв, тож вирішила вона помститись. Кому? Ворогам, тобто росіянській навалі. Звернувшись у військкомат, вона записалась в добровольці. Тоді пройшла навчання на розвідника і рушила воювати. І ось зараз, сидячи на лаві в сквері, вона оглядала жителів одного з російських міст, очікуючи сигналу. Міський воєнкомат, розподільча система електроенергії, вежа мобільного зв’язку, військова частина, що знаходилась неподалік від міста, міська рада та під'їзний залізнодорожній міст були заміновані її товаришами. Лишилося набрати коди – і росіянці отримають те, чому раділи, коли її донечка прощалась з життям. На жаль, вони не відчують того болю, який отримують від сусідів молоді матусі, що ховають своїх діток. Але всьому є межа.