22 (2)

— Бачиш, ми перемогли, — гордо сказала Джульєтта, спостерігаючи за тим, як Шелла акуратно складає зелень у викрадений на «сміттєвому складі» ящик. Зелень їй знадобиться лише через два тижні, тоді якраз буде перший залік на практиці із зілля для тих, у кого це не профільний предмет. Продавці різних трав теж чудово про це знали і обов'язково напередодні іспиту піднімуть ціни до небес. А Шеллі хотілося заощадити. Тим більше такий чудовий ящик є.

— Ви не перемогли, — пробурчала Шелла, розправляючи листочки якогось розлогого будяка. — Ви лише відстрочили свої забіги.

— Нічого ти не розумієш, — заявила Джульєтта таким задоволеним тоном, що Шелла мимоволі повірила, що справді не розуміє. — Вони над цим костюмом битимуться кілька років, як над мантією для другого крила королівських суддів. Спочатку начебто виберуть, але тут запротестують інші учасники конкурсу та переконають, що вибрали не те. Потім знову виберуть, але тут знову хтось образиться і запросто додумається до того, щоб привести когось на зразок моєї тітоньки Ебіль і попросити її оцінити пристойність костюма. Оцінщиця його розкритикує в пух і прах, бо й рукава не до середини пальців, і штанина може задертися, а те, що комір не застібається до самого підборіддя, та ще й без пришитого на нього білого мережива — взагалі верх непристойності. Її можуть послухатися і зроблять костюм до того незручний, що простіше справді бігти в тому, що призначений для верхової їзди. Загалом, поки королю це не набридне і він знову не вибере зразок своїм високим наказом, бігати ми не будемо.

— О як, — здивувалася Шелла обізнаності Джульєтти.

— Я про це друге крило в одному романі читала, там дуже весело було описано. Потім запитала у тата і виявилося, що написана чиста правда.

— Хм, — видихнула Шелла, дивуючись, що тільки не пишуть у романах.

— Ей, ви йдете з нами?

Двері відчинилися настільки різко, що Шелла мало не впустила черговий лопух.

У кімнату зазирнув Яс, сяючи задоволеною усмішкою на підозріло подряпаному обличчі. Його відразу витягли в коридор, а на його місце прослизнула Ольда.

— Та вони одягнені, — сказала невдоволено. — Яка дурепа не зачинить на замок двері, якщо зібралася роздягнутися?

— Муска, яка з другого курсу. Дурна така, худа і довга, як дошка, — поділився потаємним Яс і, судячи з звуку, отримав від когось удар у бік.

— А куди ви йдете? — спитала Шелла, поклавши останнє стебло і задоволено закривши коробку.

— В "Одновухого зайця", — сказала Ольда. — Будемо ридати над незавидною Денькиною долею. Уявляєте, у нього не знайшли жодного прокляття, його невдачі — це такий прояв неправильного дару.

— О-о-о-о... — дружно здивувалися Шелла і Джульєтта, хоча остання не дуже зрозуміла, що там оплакувати. Навчиться він правильно свій дар використовувати.

Чи ні?

— То йдете? — перепитала Ольда.

— Ходімо! — вирішила Джульєтта, якій було дуже цікаво, як треба правильно оплакувати долю і до чого там «Одновухий заєць».

В «Одновухому зайці» цього разу було дуже багато народу. Чи то через вихідний, чи хороша погода далася взнаки так, що навіть найледачіші вирішили прогулятися до шинку, але шум і гам стояли такий, ніби заклад став частиною якогось базару. Причому шуміли не лише студенти, і вільний стіл компанії дістався тільки дивом і стараннями Ольди. Дівчина зуміла прослизнути повз грузного купця і плюхнутися на стілець перш, ніж дядько до нього дійшов.

— Пива та солоних земляних горіхів! — радісно закричала Ольда, ігноруючи незадоволений погляд купця.

Битися з дівчиськом за стіл він не наважився. А коли за нього вмостилися ще й Джульєтта в елегантному капелюшку та красуня Шелла, ще й посоромився. Тож навіть хлопцям пред'являти претензії не став.

Сумного Деньку посадили в кутку. Яс, пожалівши заморочених рознощиць, сам натаскав пива, горіхів, сиру та вино-сокового напою з льодом для Шелли та Джульєтти.

Долю Деньки, на думку Джульєтти, оплакували дивно. Спочатку про винуватця цих посиденьок взагалі забули. Яс розповів черговий анекдот із життя своїх одногрупників. Малак посперечався з Льєном про якусь загадкову реакцію хімічного складу на магічну енергію. Джульєтта похвалилася перемогою над безглуздими забігами. Шелла взагалі намагалася згадати, яку траву вона забула купити. Потім про Деньку все-таки згадали і стали розпитувати. Він сумно розповів. І про те, що вчитися користуватися даром доведеться методом проб і помилок, тому що дуже він рідкісний, та ще й варіативний, точно як доля кікх-хей, зі своїм камінням. А блокувати його відмовились. Навіть коли батько піддався на вмовляння мами та попросив від свого імені, йому теж відмовили. До самого короля не посоромилися сходити за підтвердженням. Цінний дар виявився. З його допомогою можна знайти практично що завгодно.

Розповідав Денька досить голосно.

А те, що чоловік, який сидів за сусіднім столом, слухає дуже уважно, студенти так і не помітили.

***

Перше практичне заняття у віварії вирішили проводити одразу для трьох груп з різних курсів та ще двох зібраних з людей, чий дар прокинувся пізніше за належне. Натовп вийшов вражаючий. Студенти шуміли, обмінювалися думками про теоретичні заняття, проведені магістром Діньяром, і вголос припускали, що тепер їх спробують лякати новими музейними експонатами — погризеними міллю, плішивими чудовиськами, що сто років тому наловили по підвалах тьмапоклонників. Дехто навіть сміявся.

Магістра Лєску, котрий боровся із укріпленим магією замком, студенти старанно ігнорували. Добре, хоч не насміхалися, викладач і так відчував себе по-дурному і дуже хотів дати в пику тому, хто цей замок придумав. Мало того, що над дверима доводиться схилятися як над жертовною пентаграмою, так ще й відкрити їх відразу не виходить. І все це на очах студентів.

Великої кількості студентів.

Яких вирішили відправляти на практичні заняття у такій кількості як для економії часу, так і для того, щоб нарешті припинилися ходіння за драконом із золотою лускою.