11 (2)

— Гарного здоров'я, — сказав Янір, увійшовши в невелику світлу кімнату, куди його послали після того, як він виявив бажання поговорити про долю.

Причому, що  дивно, навіть не уточнили про чию долю. Як і Яс. Тому про свою долю Янір говорити не збирався. Ясу воно цікаве, про нього і треба питати.

Худенька бабуся кокетливо поправила сиве пасмо і скептично подивилася на юного мага. У її віці побажання здоров'я є ледь не глузуванням.

— Так, так, — сказала бабуся. — Прийшов не з власної волі. Хитрун. Обдурити когось хочеш?

— Переграти, — не погодився Янір.

— Ну-ну.

Бабуся знову нагородила відвідувача скептичним поглядом.

Янір спробував відповісти їй твердим, а потім чомусь усміхнувся.

— Гравець, — пробурчала старенька. — Такі, як ти, завжди дограються. Якщо не зупинишся, опинишся там, де тобі бути не хочеться. Або зробиш те, про що потім дуже шкодуватимеш, якщо залишиться на то час і життя.

— Я прийшов питати не про себе, — сказав Янір, якому найменше хотілося вислуховувати чергову лекцію про негідну поведінку.

Бабуся зітхнула. Потім кивнула і сказала:

— Думай про нього. Можеш навіть заплющити очі. Так буде легше.

Янір слухняно заплющив очі і почав думати про Яса. Довго думав, перш ніж знову почув голос бабусі.

— Цікаві друзі, — здивовано сказала вона. — Можеш розплющувати очі. Зараз розкажу. Ти сідай, не стій.

Янір сів на запропонований табурет. Низький та незручний.

Бабуся сіла навпроти в плетене крісло.

— У тебе добрий друг, світлий і розумний. Ось тільки з таким батьком не могло вирости з нього нічого хорошого. Коли батько щось шукає, він заражає цим дітей. І діти теж починають щось шукати, не обов'язково те саме, що шукав батько. Так йому й скажи. Може йому це чимось допоможе, і він перестане бігати за невідомим. Це непогано для мага, але він дуже захопився. Все, більше мені нічого сказати. Більше я скажу тільки йому самому, як прийде.

— Дякую, — сказав Янір і підвівся.

— Але моя тобі порада. Перестань грати. Особливо з тим, про що насправді нічого не знаєш. Поводишся, як розпещена дитина. Подорослішай! І почни нарешті жити, — додала бабуся, і Янір майже вилетів із кімнатки зі стінами в квіточки і білими легкими фіранками на вікні, які вітрилами надувалися від найменшого вітерця.

За дверима він врізався в якогось пузатого незнайомця. Вибачився і поспішив далі. Сам не розуміючи чому, злякавшись слів старої. Нічого особливого вона сказала. Майже те саме кажуть то викладачі, то якісь незнайомці. А тут, на тобі, пройняло.

Нерозумно якось.

Янір йшов, намагався розібратися у своїх відчуттях і не одразу помітив, що пішов кудись не туди. Потім він спробував повернутись, але чомусь не вийшло. Коридори стали зовсім незнайомими і почали звиватися зигзагами і роздвоюватися.

Янір уперто йшов, впевнений, що кудись вийде.

Храм так само вперто намагався його переконати що не вийде і радував то схожими один на одного коридорами, то не схожими. Мабуть, хотів остаточно заплутати.

А потім Янір повернув у черговий раз і побачив руду дивачку та її красуню-сусідку. Вони стояли, спершись спинами на стіну, хихикали і тоненько кричали:

— Ау-у-у-у!

На що коридорна луна життєрадісно їм відповідала:

— У-у-у-у...

Янір трохи постояв, намагаючись збагнути, чим вони займаються. Вирішив, що, мабуть, розважаються. З рудої станеться. А Шелла просто не змогла відмовити. Або дитинство згадала. Янір теж у дитинстві кричав у порожніх коридорах і слухав луну.

— Гарного здоров'я, — звично сказав юний маг, підійшовши до дівчат.

Вони дружно замовкли, якось дивно на нього подивилися, а потім руда кинулася на шию з криком:

— Рятівник!

Янір розгубився і похитнувся від поштовху.

— Я заблукав! — поспішно відмовився від ролі рятівника, бо дівчисько обіймало настільки міцно, що могло й задушити.

— Да?! — непідробно здивувалася руда.

— Що ж, — діловито промовила темноволоса і поплескала долонею по стіні. — Приєднуйся, кричатимемо разом. А якщо не допоможе, зв'яжемо фіранки, ти спустишся у двір і пошлеш когось на наші пошуки.

Янір тільки й зміг кивнути.

***

— Розумієте, це ж нечесно, — тихо казав Яс, нависаючи над Роаном, що сидів за столом. — Виходить, що їм усе можна, а нам нічого. Вони вчаться битися, вони цілеспрямовано розвивають тіло, і після цього починають бійки з нами. А ми не можемо їм відповісти. Тому що магам застосовувати те, чого вони вчаться, за межами школи не можна.

Роан втомлено кивав і щиро шкодував про своє бажання стати аспірантом. Не візьми він цей камінь, і Яс ніколи не з'явився б у його житті.

Коли Яс прийшов і попросив його вислухати, Роан здуру погодився. Якось не подумав, що поговорити недолітку захочеться про свою велику помсту учням-воїнам. Причому не просто побалакати, а спробувати довести свою правоту.

— Вони теж вважають, що це нечесно, — сказав Роан, коли Яс замовк.

— Що саме? — щиро зацікавився недолітка.

— Наприклад, те, що у вашій школі є дівчата, а у їхній школі майже немає. І ви замість того, щоб приділяти час одногрупницям, відбиваєте городянок у славних хлопців із військової школи. Ну, не городянок ж їм після цього бити, правильно?

Яс кивнув, підтиснув губи і заявив:

— Тоді нам слід дозволити застосовувати проти них магію.

— Бо нечесно, — втомлено мовив Роан. Ось що за впертий осел? — І ви, відбиваючись від своїх ворогів, спалите половину міста. Те, що не спалите — втопите. Решту знищите при спробі щось виправити. Краще зайнялися б своєю фізпідготовкою, замість вимагати справедливості. Думаєш, я не знаю, що з усієї групи моїх бовдурів на додаткові заняття з цією метою ходять лише Ольда, Льєн та Янір? Чи думаєш, я не знаю, що ви, без того ж Яніра, весь час отримуєте, а потім тягнете його чинити помсту в ім'я справедливості? Добре хоч у Льєна вистачає розуму не вплутуватися в це.