10 (2)

Деякий час тому.

Янір сидів на дереві, їв горішки в цукрі і з цікавістю стежив за хлопцями з військової школи, котрі наближалися. Наближалися вони не просто так, а верхи, строєм, і іноді починаючи щось дружно кричати. Це вони так до параду готувалися, де демонструватимуть городянам свої стать, молодецтво і красу. В принципі, передбачалося, що вони так демонструють вміння справлятися з кіньми, але такі паради давно стали міською розвагою. І якщо раніше, судячи з спогадів різних сивих дідів, такі паради траплялися часто й без попередження, то тепер заздалегідь до них готувалися. Панночки обривали навколишні поля, щоб шпурляти у малолітніх майже воїнів ромашки та волошки. Торговки-лоточниці запасалися дрібним крамом, льодяниками на паличках та іншими ласощами. Кишенькові злодії заздалегідь пили зілля для поліпшення спритності і підбирали непримітні костюми. А самі майбутні воїни репетирували свій парад за містом, щоб не зганьбитися і неодмінно сподобатися юним городянкам.

Останнє, до речі, цікавило недоліток із військової школи найбільше. Якщо дівчатам сподобаються, ці дівчата прийдуть до них на бал. Якщо ні… Своїх дівчат у їхній школі не вчилося. Дівчата взагалі дуже рідко стають воїнами. Та й ті, що стають, навчаються у своїх родичів і успадковують такі артефактні обладунки та зброю, що хлопці зі школи хіба що в мріях приміряють. Загалом, войовничі діви недосяжні для якихось недоліток у стандартному обладунку. Ці діви, бувало, навіть королевами ставали, а тут хлопчаки, більшості з яких просто не вистачило розуму, щоб піти вчитися на механіків або наслідувати справу батька-купця.

— Ціпа-ціпа, — пробурмотів Янір, коли учні-воїни майже доїхали до того місця, на якому мали заробити амулети схованого в кущах сюрпризу. — Ще трошки…

І його наче почули. Парад, що було зупинився через коня, який чи то спіткнувся, чи то вирішив посмикати траву на узбіччі, рушив далі. Майбутні воїни почали горлопанити якусь пісню, яку Янір не зміг впізнати. На гай, чий благосний вигляд приховував нашарування сміття, вони не звертали уваги. Адже гай був знайомий і нецікавий, і симпатичних городянок там зроду не було. А того, як затріщали кущі, не почули. Чи то було занадто далеко, чи вони занадто голосно співали.

— Ах ти зараза, — пробурмотів Янір, смикаючи вудку.

Чогось Яс у своєму геніальному плані не врахував. Та власне, він багато чого не врахував і насамперед того, що простирадло намертво застрягне в чагарнику, разом із трупом, який маскувало.

Втім, труп майже прорвався, амулет добре його штовхав у спину. А ось простирадло, незважаючи на те, що з нього таки зусиллям Яніра сповзло, але піддавалася повільно, залишаючи на кущах клапті та лахміття.

— І навіщо я цим займаюся? — сам себе запитав юний маг і рішуче став спускатися.

Коли він підбіг до куща, мрець якраз встиг його подолати і тепер мчав до параду, який не чекав цього сюрпризу. Виглядало фальшиве немертве всім на диво — все в листі, з обламаними гілками, що застрягли в найнесподіваніших місцях, усе таке перекошене й безглузде, що хоч сядь над ним і поплач. Натомість перед ним, як вісник смерті, летить над травою злякана куріпка. А над гаєм кружляють ворони, налякані парадом, точніше, піснями.

Янір тихо лайнувся і став спритно збирати тлінні останки простирадла, розуміючи, що смердить тепер з ніг до голови. А запасного одягу немає. Хоч бери і опудало на чиємусь полі обкрадай, а потім барвисто розписуй, як обікрали самого. Ага, злі темні маги. Як відомо, ці казкові персонажі завжди програють битви, а потім біжать куди очі дивляться, принагідно роздягаючи перехожих у спробі замаскувати їх одягом свою справжню сутність.

Плюнувши на кущ, Янір стягнув куртку і запакував останки простирадла в неї. Не в руках же цю гидоту тягати до місця спалення. А куртку потім можна пожертвувати тому ж опудалу. Навіть якщо на неї звернуть увагу, все одно не дізнаються, чия вона. Таких курток у місті багато.

Фальшиве немертве тим часом дісталося чахлих кущиків, що ростуть уздовж дороги, і стало їх штурмувати. Люди уваги на нього поки не звертали, вони все ще щось захоплено співали, зате коні почали турбуватися.

А ще майбутні воїни.

Янір ще раз плюнув. Помилувався тим, як голова немертвого неприродно стукає вухом по плечу, і широко посміхнувся, коли немолодий чоловік, який командував парадом, підняв руку і співаки замовкли.

Після цього вони, мабуть, одразу почули загадковий тріск у кущах і помітили, що там щось лізе. Коні, які були явно розумніші за людей, спробували відійти від небезпечного місця, ламаючи стрій, але люди вперто повертали їх на місце, бажаючи їхати тільки вперед. Це ж парад. Не можна його порушувати через зайця, що застряг у кущах.

— Бовдури, — сказав Янір, а потім знову посміхнувся і завив: — У-у-у-у-у…

Вийшло цілком музично і зовсім несхоже на вовче виття.

Чагарник, ніби тільки цього й чекав, здався під натиском «немертвого», і воно вивалилося на дорогу, поплескуючи вухом по плечу і потріскуючи у тиші, що настала, наламаними по дорозі гілками. Схоже, навіть розумні коні в першу мить ошелешено застигли побачивши це видовище.

А потім хтось голосом, що ламається, дуже голосно запитав:

— Лісовик?!

«Немертве» не відповіло, воно повільно, але невідворотно наближалося до впізнаних амулетами людей.

— Ой, матінка! — практично пропищав хтось, і цього звуку треновані коні вже не витримали і рвонули одразу на всі боки.

— Тримайте лад! З'єднайте щити! — надривався нещасний немолодий дядько, а його учні, здебільшого, бовтаючись на спинах коней, мов мішки з кістками, мчали в невідомі далі.

— Мертвий! — дико кричав хтось, наче всі інші цього так і не зрозуміли.

— У-у-у-у-у… — життєрадісно нагнітав обстановку Янір, спиною вперед відступаючи вглиб гаю.

Відступав він так, поки не сів на купу гнилих овочів. Після цього милування втечею майбутніх воїнів від колишнього розбійника довелося припинити. Та й погано видно було. І опудало доведеться таки роздягати. Тому що краще прийти в чужих пошматованих штанях, ніж своїх, загажених овочами. Раптом хтось здогадається зв'язати ці овочі з гаєм?