9 (3)

У масці темного бога та учнівській накидці Роан почував себе дуже дивно. Ще більшої дивності ситуації додавало те, що в такому вигляді він повз балкою під дахом казарми.

Як він туди потрапив, окрема історія. Виявляється, юні маги давно знайшли дерево, з якого можна забратися на дах казарми, і навчилися відкривати люк, зроблений у даху для якихось зрозумілих лише військовим потреб.

Ще ці молоді маги могли через люк залізти в казарму і навіть звільнити Деньку з ями з ґратами. А ось підняти його і себе до люка вони б уже не змогли, надто цей люк високо, по мотузці швидко не залізеш, хтось обов'язково помітить і з переляку почне стріляти. І шукати драбину в казармі ніколи. А йти через двері було б справжнім безумством. Двері охороняли справжні дорослі воїни, у справжньому обладунку та зі справжньою зброєю.

— Навіщо я це знову роблю? — тихенько спитав сам себе Роан.

Його, звісно, ​​вмовила Сорра. І підлікувати свого сусіда, через якого тепер під оком у Роана красувався синець, вмовила. Та вона багато на що могла б його вмовити, якби захотіла. Але навіщо їй рятувати якогось Деньку? Загадкові істоти ці жінки.

Роан, дивуючись сам собі, доповз до кінця балки. Злевитував униз. Без складнощів відкрив ґрати, замкнені звичайною засувкою, в петлі якої замок замінював великий болт. За допомогою пояса витяг з ями Даньку, який цього разу замаскувався під цукрово-солоденького блондина, чимось невловимо схожого на Малака. І навіть встиг підняти невдачливого потерпільця на балку. І на цьому щастя закінчилося.

— А ти ще хто? — здивувалися за спиною Роана.

Маг інстинктивно шарахнувся вбік, розвернувся, підпірнув під простягнуту руку і штовхнув високого і широкоплечого хлопця під коліно. Цього майбутній воїн явно не очікував, бо бухнувся навколішки, навіть не спробувавши пом'якшити удар. Зате закричати він не забув.

— Королівська жаба! — відчайдушно лайнувся Роан і поправив маску, яка заважала.

Денька на щастя не розгубився і досить швидко повз по балці. І привертати до нього увагу не варто, інакше доведеться цього дурня рятувати і захищати.

— Ти як сюди потрапив? — поставив ще одне ідіотське запитання ще один майбутній воїн, після чого замахнувся мечем.

Роан, згадавши своє перебування студентом, підкинув себе поштовхом вітру, відштовхнувся ногою від меча і перестрибнув через голову приголомшеного хлопця, який все-таки випустив меч.

— Тривога! — заволав ще один учень-воїн.

Роан його штовхнув долонею, відскочив убік і, миттю глянувши на балку під стелею, побачив дивовижне видовище — Денька мчав цим досить вузьким дерев’яним стовпом, як кіт по паркану, єдине, що на двох ногах, а не на чотирьох лапах. Хмикнувши, Роан прийняв єдине можливе рішення і теж побіг, прямо на натовп, що мчав назустріч. А потім перед їхнім носом піднявся вгору і зник у відкритому люку.

— Ходу! — гаркнув на студентів, що завмерли біля люка, і, подаючи приклад, побіг по даху до дерева.

Чому він не відмовився займатися черговим порятунком Деньки, Роан так і не зрозумів. Навіть коли групка, що реготала і задихалася від бігу, благополучно загубила переслідувачів у лабіринті вуличок, і можна було відпочити, притулившись спиною до глухої кам'яної стіни.

— Зате не нудно, — вирішив у підсумку Роан і пішов пояснювати Деньці, що з його «везінням» жоден артефакт не допоможе. Найкраще, що можна в цьому випадку зробити, це сидіти тихо і не висовуватися. Насправді, нікого так часто не ловлять. Ні Яніра з його помітною зовнішністю, ні Яса, що влипає в усе поспіль з власної ініціативи, ні Малака з його екзотичними способами підробити. Значить, справа не в навичках ловців і нестачі досвіду у юних шкідників. Вся справа саме в персональному невезінні. Може, Деньку прокляв хтось так хитромудро. І нічого з цим не вдієш. А влазити в будь-що, щоб довести, що це не так — просто безглуздо.

Денька слухав, кивав і обіцяв. А Роану чомусь не вірилося, що цей бовдур не кинеться радісно піднімати черговий підкинутий до ніг камінчик. Хоч бери та сади його на ланцюг. Втім, і це може не допомогти.

Хене сидів у альтанці і сумно дивився на захід сонця над міськими дахами. Видовище було гарне — червоні та золоті смуги, а на їхньому тлі чорні та сірі перисті хмари. Але сумував Хене зовсім не через захід сонця. Він перестав розуміти Роана. По всьому виходило, що він давно мав повернутися додому, або сам, або з дівчиною. А брат взяв і кудись зник. Причому давно та надійно.

Хене спочатку вперто на нього чекав, сидячи на порозі будиночка. Потім до нього підійшла негарна, але добра жінка, пригостила шматком пирога з грибами та м'ясом і порадила посидіти в іншому місці. Тому що на порозі він надто вже привертав увагу. А незабаром закінчаться лекції у дівчат, чий гуртожиток буквально в двох кроках. І напевно, не одна з них забажає втішити в міру своїх сил та фантазії сумного, але дуже симпатичного молодого чоловіка. Ще бійку вчинять деякі з них. Кому це треба?

Хене було не треба, тому він чемно подякував як за пиріг, так і за пораду і пішов чекати Роана в альтанку. З цієї альтанки було непогано видно поріг будиночка, зате того, хто в ній знаходиться, складно розгледіти через кущі, що розрослися, і обплели все навколо.

Джульєтта йшла стежкою в саду і мрійливо посміхалася.

День у неї пройшов чудово. Залік здала. Літаючу штуковину за крило помацала. Спеціально чекала, поки всі розійдуться, а магістр Варну перестане зло дивитись на всі боки. Правда, навіть після цього, на  Джульєтту яка гладила крило, магістр дивився невдоволено, але хоча б не прогнав. Просто натякнув, що намагатися відламати шматочок на згадку не варто.

Джульєтта ще здивувалася, що літаючу штуку охороняє цілий магістр, і пішла, вирішивши, що вражень вже набралася достатньо.

Потім дівчина сиділа на підвіконні і замість готуватися до чергового заліку читала роман. Настрій був такий, непридатний для навчання. Книга, позичена в Рінки, виявилася цікавою, і відірвалася від неї Джульєтта з великими труднощами. А потім вирішила трохи провітритися та освіжити голову, перш ніж приступати до навчання. А то ще відомості з травника переплутаються у голові з квітковою магією з роману. Недобре буде.