4 (5)

У Роана проблем з багажем не було - весь його багаж чудово почував себе в одній-єдиній сумці. Нібито бездонній, якщо вірити обивателям, а насправді звичайнісінькій. Просто так уже склалося, що не носять безхатченки і безробітні маги з собою купу речей. У їхньому випадку краще витратити трохи сили і привести одяг у більш-менш чистий і цілий стан, ніж тягати щось, що займає багато місця. У Роана з одягу в сумі була лише спідня білизна. Плащ на хутрі, в якому ходив усю зиму, після закінчення цієї зими він подарував діду, у якого зупинявся переночувати. Теплі чоботи віддав хлопцю. Та й взагалі, для мага головне спальний мішок з правильно накладеним контуром, який не дає йому втрачати тепло і промокати. Решту легко замінити, навіть мечі, які деяким дивним особистостям навіщось потрібні.

Ось і зараз Роан тинявся між викладацькими будиночками, сумка м’яко стукала по попереку і чомусь покращувала настрій. Хоча радіти не було чому. Магу знову загрожувала ночівля на землі у спальному мішку. Тому що у всіх готелях, в яких він встиг побувати, не було місць. Лізти в чужий сад із альтанками, коли ти без п'яти хвилин чийсь аспірант — дуже безглуздо. Статус же. І честь школи. Що це за школа, якщо в ній аспіранти поводяться так само, як безладні студенти? А П'єра Росно умовити дати притулок не вдалося.

Власне, Роан навіть не намагався, але сам факт…

А справа була така. Роан, послухавшись дивака в окулярах, вирушив у центральний корпус і почав шукати того самого П'єра з неприємним характером та зайвим спальним місцем. І навіть знайшов його, хоч і не одразу. А далі вони з першого погляду не сподобалися один одному. П'єр Росно виявився набагато спостережливішим за магістра Ольшана, мабуть, був із тієї ж породи, що й татко Джульєтти. Тільки градоначальник вважав за краще залишити свої думки при собі і для початку подивитися, що за людина той маг. А придуркуватий викладач, який якраз розважався за рахунок студентів, котрі намагався здати борги, одразу ж зробив якісь висновки. Неприємні для Роана, що легко можна було зрозуміти з гидливості на обличчі П'єра.

— Що треба? — спитав викладач, посміхнувся і втупився у «ключ від брами», повернутий печаткою до внутрішньої сторони долоні.

Мабуть, одразу зрозумів, що за чорнена хвиляста лінія прикрашає срібний перстень. Дорога долі, яка чекає молодшу дитині в сім'ї. Роан, звичайно, був прийомним, та ще й людиною, але це нічого не змінює. Йому дали знання, дали вибір, і він пішов шукати своє місце, збираючи дорогою підкинуте долею каміння. А далі як пощастить. Або він змусить сім'ю пишатися собою. Або буде забутий. Такі ось суворі батьки. Люди вважають, що жорстокі. А Роан, один з небагатьох людей, знав, що молодші діти можуть залишитися вдома, але тоді будуть повинні все життя слухатися старших. А серед кікх-хей мало хто на це здатний. Краще спробувати заснувати свій рід. Або безвісно зникнути.

Роан пішов з дому в молодшу школу в тому самому місті, де жила його сім'я, того дня, коли став учнем. Тоді й перстень, що поєднує з родом, отримав. І запевнення, що його завжди будуть раді бачити. І побажання удачі у дивному світі людей. Вибір Роана прийомні батьки схвалили — людина повинна жити серед собі подібних, хоч би як складно їй довелося. Бо інакше він років до тридцяти скотився б до статусу смішного звірятка, яке користі не приносить, але не викидати ж його на вулицю.

Добре, що мало хто знає, що це за перстні, і те, що їх поєднує зовсім не зображення герба, а та сама хвиляста лінія-дорога. Адже герба може і не бути. Або замість нього може виявитися пташка, або котяча голова. Навіть підкова або лист конюшини.

Знімати перстень і ховати Роан не збирався. Просто не міг фізично. Це було все одно, що визнати поразку, навіть не спробувавши чинити опір. А так, перевернув кільце і хто там буде придивлятися, крім таких ось розумників, один з яких зараз сидить і витріщається, як на щура, що розсівся посеред дороги.

— Хм, — сказав Роан і повернув перстень так, щоб Росно міг побачити герб, його колір, а головне складність додаткових деталей.

Викладач навіть шию витягнув, намагаючись роздивитись, що там зображено.

Роан знову хмикнув і поклав долоню на стіл. Нехай дивиться, не шкода.

А П'єру це чомусь не сподобалося.

— Що треба?! — повторив він своє запитання, спробувавши скинути долоню Роана зі столу згорнутим у трубку листом.

— Схоже, вже нічого, — зробив єдиний можливий висновок безпритульний маг, розвернувся й пішов, спиною відчуваючи, що Росно проводжає його невдоволеним поглядом.

Ось так можливість переночувати в гостях у молодшого викладача і зникла. І тепер доводилося шукати заміну цій можливості. Розшукувати вільну кімнату у готелях було марно. У місті зараз купа щасливих батьків, чиї діти поступили у Школу Стихій. Або в якусь іншу школу. І ці люди нікуди не дінуться, поки на власні очі не побачать, як їхнє дороге дитя вперше одягає плащ мага. Ну, чи куртку механіка. Тут уже як кому пощастило. Шукати когось, здатного впустити в будинок абсолютно незнайому людину, взагалі безглуздо. Якраз на ранок знайдеш цього добряка. В кращому випадку.

Загалом, простіше було знайти на території школи тихе містечко десь за кущами, чим Роан і займався.

Кущі йому траплялися непридатні: шипшина, терен, щось екзотичне, взагалі незнайоме Роану, з колючками довжиною в долоню. Найкращим, що він знайшов, були густі зарості бузку. Правда, трава навколо них була витоптана, і маг запідозрив, що це улюблене місце побачень малолітніх парочок.

— Ти щось шукаєш?

Жіночий голос пролунав за спиною несподівано. Чи то Роан настільки задумався над проблемою ночівлі, чи незнайомка вміла ходити настільки безшумно.

Роан розвернувся, бо недобре стояти спиною до жінки. Привітно кивнув і посміхнувся.

Незнайомка справді вміла ходити безшумно. Вона була фантомом. Старим. Напевно, прив'язаним до охоронного або дороговказного плетіння. І з'являтися перед Роаном була не зобов'язана. Він має право блукати школою, про що вона знає, так що охоронне плетіння б не спрацювало. А щоб спрацювало дороговказ, треба про це попросити. А Роан не знав, як і де.