4 (4)

Джульєтта замріялася.

Вона сиділа, дивилася на свої скрині і уявляла, як розвішуватиме сукні. В якому порядку. Як буде розправляти складки і ховати за корсаж мішечки з перцевою м'ятою, прив'язані до перекладини плічок. Можна ще в ці мішечки підмішати ромашки та екзотичних апельсинових кірок. Та будь що можна підмішати, головне, що не лаванду. Запах цієї рослини Джульєтта майже зненавиділа через те, що його дружно любили тітка Ебіль, нянька і навіть престаріла домоправителька. Через їхні зусилля лавандою пропахло все в будинку, починаючи від простирадл і закінчуючи зимовими шапками, захованими в щільних коробках.

Потім Джульєтта фантазувала, як вбирається в найкрасивішу сукню і йде на бал. Мають же бути бали в школі? Обов'язково мають. Якщо їх навіть у військових школах проводять, де навчаються одні хлопці, то у магічних вони будуть обов'язково.

Ось вона йде, така собі красуня. У гарній сукні. У капелюшку з мережива. Чи не треба капелюшка? Краще зачіску, високу, і вплетену нитку перлів, нехай навіть дівочих — річкових. І ніякого вульгарного пір'я. Пір'я нехай собі в голови встромляють літні матрони.

Так. Вона буде прекрасна, а поруч йтиме темноволосий чоловік з чудовим профілем. І він дбайливо триматиме за руку, за самі кінчики пальців, як у романах. І жодні тітоньки не завадять.

Джульєтта, нафантазувавши цю картину, навіть заплющила очі від задоволення. І цієї миті в кімнату щось з гуркотом влетіло. А потім ще й почало лаятися.

Бідолашна мрійниця підстрибнула на ліжку, інстинктивно підібгала ноги і розплющила очі. Через мить, її очі спробували стати круглими, а рот негарно розкрився.

А вчитель Рем ще стверджував, що пустельні змієлюди — вигадка. Його б сюди. Напевно, визнав би свою неправоту. Дівчина, що чомусь сиділа між скринями, була вилитою змієлюдкою — смаглява, екзотична, досить гарна для того, щоб караванники втрачали голову і кидалися за нею слідом. Ось тільки чорне волосся видавало її природу, воно ворушилося і, здається, шипіло. А ноги, точніше те, що їх замінював зміїний хвіст, дівчина мудро сховала.

— Тхи, — своєю незрозумілою мовою заговорила змієлюдка, а потім схаменулась і перейшла на людську. — Ящики! Та я тебе…

Джульєтта нахилилася вперед, намагаючись краще роздивитися це диво, і зі стелі хлинула вода. Холодна. Заверещала дочка градоначальника дуже голосно. Досі вона навіть не підозрювала, що вміє так верещати, приводів, мабуть, не було. Смикнулася вона спочатку до стіни, а потім до змієлюдки, інтуїтивно зрозумівши, що вода її рук справа.

— Ти що робиш, дурепа! — безстрашно закричала Джульєтта.

А чого боятися? Заманюють і пожирають змієлюди лише чоловіків. А жінка з палким серцем і гучним голосом може втекти, чим Джульєтта і збиралася зайнятися. Щоправда, жінці потрібно було співати, але в такій ситуації щось жодна пісня не хотіла згадуватися.

— Це ти дурепа! — не гірше за Джульєтту закричала змієлюдка і стала на ноги.

Ще й скриню навіщось штовхнула, розчарувавши опонентку, впевнену в її чудовому та таємничому походженні.

Джульєтта відчула себе обдуреною і про всяк випадок зазирнула за скриню. Хвоста там не було.

— Та як ти смієш? Думала, я злякаюся і втечу?! Водою обливаєшся?! Прикидаєшся?!

Образа її переповнювала та огортала. Чому це дівчисько так повелося?

— Ти, безрука лялька з ящиками! — почала обзиватись фальшива змієлюдка. Ще й руки перед собою виставила, наче хотіла опонентку схопити і добряче трусонути.

Або знову облити водою.

Спогади про крижану воду були дуже свіжі і неприємні. Джульєтта відступила на крок, глибоко вдихнула, щоб розповісти злісній дівчині про недоліки її характеру, а натомість знову виплеснула вогонь. Не так, як тоді в Роана. Цього разу вогню було небагато, наче хтось хлюпнув із склянки вогнець і просто в повітрі його підпалив.

Фальшива змієлюдка смикнулася, дивом розминувшись з вогнем, налетіла на скриню за спиною і перевалилася через неї, задерши догори ноги у фривольних зелених панчохах з вишитими біля щиколоток квіточками і в миленьких черевичках із порізаної візерунками сірої шкіри. Джульєтта на черевички задивилася, давно про такі мріяла, а їх як на зло ніхто до рідного міста не привозив. А місцеві шевці робити не вміли.

Володарка черевичків тим часом задригала ногами, щось бурмочучи незрозумілою мовою, перекинулася на бік і сіла. Вигляд у неї був пошарпаний, але вже не злий.

— Так, — сказала вона задумливо. — Спочатку викину ящики, а потім і руду мишу.

І схопила скриню за бічну ручку, мабуть, маючи намір витягнути в коридор.

Джульєтта відразу схаменулась. А як не схаменутися, якщо зовсім недавно цю скриню своїми руками затягла в кімнату, а тепер хтось намагається витягти її з неї? Тому не думаючи і нічого не кажучи, донька градоначальника схопилася за другу бічну ручку і потягла скриню до себе.

— Віддай! — зажадала чорнява дівчина.

— Не віддам! — вирішила до переможного кінця захищати своє добро руда.

— Ти все одно підеш! — наполягала чорнява, смикаючи скриню до себе.

— Не піду! — пристрасно обіцяла руда.

Скриню вони спочатку возили туди-сюди по підлозі. Потім підняли у повітря, і тягнути стало веселіше. Фальшива змієлюдка здувала пасмо волосся, що падало на обличчя. Джульєтта струшувала краплі води, що намагалися потрапити в очі або зависнути на кінчику носа. Дівчата захопилися перетягуванням скрині і нічого довкола не помічали. Навіть амулета, що тоненько запищав, виданого Джульєтті Хабкою. А потім амулет перестав пищати, розрядився і до предмета суперечки повернулася його звична вага. Скриня впала на підлогу зі страшним гуркотом, здавалося, вся школа від цього гуркоту затремтіла і забрязкотіла.

— Ох ти ж… — ошелешено промовила чорнява дівчина, витріщаючись на свою ступню, що дивом не потрапила під ящик розбрату.

— Ось… — не менш приголомшено сказала руда, смикаючи притиснутий скриньою поділ.