9 (3)

Двері справді були величезні. Роан на них подивився, про всяк випадок поштовхав, а потім схопився за ручку-кільце і потягнув на себе, пам'ятаючи, як Ленс Дановер закінчив боротьбу воїнів та магів зі шкільними воротами. Двері, нажаль, не піддалися, навіть не ворухнулися.

— Справи, — задумливо сказав Роан.

Перед ним, як перед господарем ключа від школи, начебто повинні відчинятися всі двері. Звичайних механічних замків тут взагалі не було, а якщо було щось схоже, то виявлялося декоративною імітацією. Двісті років тому маги механічним замкам не довіряли, воліли все замикати магією.

І тут на тобі не відкривається. І магія її не тримає, замикаючу магію Роан встиг навчитися відчувати та відрізняти від усіх інших. От тепер і думай, чи замкнули чимось іншим, на неї не схожим, чи просто влаштували там барикаду. А що, у Росно начебто проблем із левітацією немає. Що завгодно міг підтягти і як завгодно поставити. А з цього боку його не прибереш, просто тому, що не бачиш і не знаєш, куди і як застосовувати силу.

— Гаразд, спробуємо, — пробурмотів маг, стиснувши в руці накопичувач.

— Що спробуємо? — спитала Ольда, яка тихенько стояла за спиною.

Роан окинув її несхвальним поглядом, але проганяти не став. Зрозуміло ж, що не піде. Краще потім спробувати зачинити двері перед носом або відправити кудись із дуже важливою місією.

— Спробую вибити двері, — сказав маг.

Ольда схвально, зовсім по-хлоп'ячому, свиснула. А потім розумно відійшла і сховалась за рогом.

— Приступимо, — спробував підбадьорити сам себе Роан.

Було в нього відчуття, що він робить щось не те, але не робити, нажаль, не міг. І навіть не тому, що градоначальникового гніву побоюється, хоч і не без цього. Просто не міг він не допомагати, відчував відповідальність за цих безглуздих студентів. Тим більше, сам був у їхньому віці ні трохи не кращий, і що би вчинив, опинись у старій школі повній загадок, зараз з упевненістю сказати не міг. Але навряд чи втримався б від того, щоб скрізь сунути свій ніс, наплювавши на небезпеку. А коли б хтось підозрілий кудись повів друга, рятувати кинувся напевно. І міг навіть не здогадатися когось про це попередити.

Роан глибоко вдихнув, а потім ударив у двері посиленим повітряним кулаком.

***

З усіх, хто чесно пішов і розповів старшим магам, що Росно кудись повів Деньку, а кілька студентів вирушили його рятувати, Вар'яна виявилася найпослідовнішою і наполегливішою. Не привчена вона була кидати справи на півдорозі. У неї батько, незважаючи на деякі недоліки в характері, завжди доводив розпочате до кінця. І матінка була впевнена, що інакше не можна, якщо хочеш досягти в житті бодай чогось. Тому Вар’яна ходила від мага до мага і шукала того, кого ця чудова історія зацікавить.

Частина співрозмовників взагалі не стали її слухати. Частина глибокодумно покидали і навіть пообіцяли кудись піти і щось зробити, але було зрозуміло, що забудуть, щойно відійдуть від дівчини. Частина легко відмахнулася, вирішивши, що діти грають у пригоди. Мартек взагалі попросив не відволікати його від важливої ​​справи різними дурницями і продовжив колупати стіну паличкою.

Вар'яна не впадала у відчай і пішла ще й в оранжерею, згадавши, що там цілодобово сидить Хнесь. І нарешті знайшла того найрозумнішого, найдосвідченішого і параноїдально налаштованого мага, який був їй потрібен. Він вислухав, вилаявся, згадавши чиюсь породу, і кудись пішов. Вар'яна побігла слідом, питаючи на ходу — куди?

— Вправляти мозок деяким піднесеним особам, — пробурмотів травник.

Першою піднесеною особистістю, що трапилася йому на шляху, виявився командир воїнів. Він був облаяний, обізваний, заляканий незрозумілою висюлькою на шкіряному шнурку, причому справді заляканий, до зеленкуватої блідості, і посланий у підвали на пошуки дітей. Куди одразу й помчав із усім можливим завзяттям, на ходу віддаючи накази. Купеча дочка окинула Хнеся поважаючим поглядом, а він підморгнув і пішов далі.

Другою піднесеною особистістю виявився той самий Мартек, просто Вар'яна знала, де його шукати. Висюлька, нажаль, на нього не подіяла, мабуть, він не знав, що це таке. Тоді Хнесь глибоко вдихнув і сказав Мартеку все, що про нього думав. І про кашну дієту сказав, і про те, що так і не зумів зайняти дітей, хоча розподіл роботи входить у його обов'язки, і про те, що воїни сплять під кущами, а решта займаються чим попало без жодної системи. Наприкінці цієї промови Мартек був обізваний короткозорим ослом, але все одно не перейнявся і навіть відкрив рота, щоб щось сказати у відповідь. Але в цей момент школа здригнулася, як під час землетрусу і завібрувала. Зі стелі посипалася штукатурка і дрібні камінці. Щось десь відчайдушно заскрипіло, а потім з гуркотом впало.

А Хнесь широко посміхнувся і сказав:

— Впізнаю свою сімейку.

— Але… — обізвався Мартек.

— Дійте! — царствено велів Хнесь і кудись пішов, не сумніваючись, що тепер цей бовдур точно зацікавився тим, що відбувається у підвалах.

Вар'яна наздогнала травника на сходах і, набравшись хоробрості, запитала:

— Вашу сім’ю?

— У мене чудові й дуже рішучі родичі, — озвався він.

— А що ви показали тому воїну, що в нього аж губи затремтіли? — запитала дівчина.

— Поняття не маю, — зізнався Хнесь. — Цю штуку в мене вдома один із племінників забув. Я випадково помітив, що вона таким чином впливає на деяких тупиць, наділених владою.

— А, — сказала Вар'яна. — А племінник у вас хто?

— Хто його знає? Не зізнається, зараза. Мабуть, із якоюсь таємною службою зв'язався. І не одружується ніяк.

Травник знову зітхнув і з цікавістю озирнувся на Варьяну, а потім похитав головою. Напевно, вона була не в смаку його племінника, так що розповідати їй, який він гарний, розумний і повний усіляких достоїнств молодий чоловік, сенсу не було.

***

Двері, за спинами студентів, що шукали Деньку, зачинилися несподівано і без будь-якої допомоги. Принаймні вони нікого не побачили.