9 (2)

На щастя Ленса Дановера Хене на лист відгукнувся швидко і прилетів через дві години після відповіді на нього. Зате далі все пішло зовсім не так гладко, як старий маг встиг собі придумати.

Для початку кікх-хей розстелив на підлозі дивну схему зі стрілочками пофарбованими в синій та червоний колір, трохи по ній поповзав, тяжко зітхнув і заявив, що нічого не вийде. Крилан до Першої Школи просто не долетить, бо вона якраз перебуває мало не в центрі в якійсь аномалії, над якою дмуть надто сильні й надто непередбачувані вітри. Напевно, магічного характеру.

Дановер спитав, до якого місця долетіти можна? Хене вказав пальцем на свою схему, а потім назвав якесь місто, Ленсу незнайоме. А подумавши ще трохи, кікх-хей поставив найлогічніше питання, яке чомусь не спало на думку старому і досвідченому магу:

— А що ми зможемо вдвох зробити?

Ось із цього питання поневіряння і почалися.

Замість того, щоб поспішати до Першої Школи, довелося для початку поспішати до дізнавачів тих, хто перебуває порівняно близько. Причому знайомих дізнавачів. Які вислухають, повірять і не ставитимуть дурних питань.

А перебували ці дізнавачі в Корсянці — ще одному маленькому містечку, зате з великим гарнізоном, бо кордон поруч, і родичем-дізнавачем, який шукає там цікаві справи.

Втім, родич Ленсу зрадів. А вже як він зрадів листу!

— Значить, твоя шалена месниця тоді не померла? — перепитав Карсін, підперши щоку долонею, як романтична панночка, яка слухає барда.

Сидів Карсін при цьому за масивним столом, закладеним стосами паперу та різними сувенірними дрібницями. Ленс і Хене сиділи навпроти в кріслах з високими спинками. Ленс був зібраний і серйозний, бо добре знав нелегкий характер цього племінника. Хене з цікавістю оглядався, посміхався і навіть нетерпляче крутився.

— Не померла. Тоді, — уточнив Ленс.

— У тому, що померла зараз, ти впевнений?

— Я бачив її могилу.

— Це не є доказом.

— І з людиною, яка сиділа поруч, коли вона вмирала, розмовляв.

— Ну, гаразд, припустимо. А лист звідки?

— Вона просила його передати мені після її смерті. Тільки не встигла чи не зуміла сказати, як мене звуть, — сказав Ленс.

Звучало на його смак дивно та зайво мелодраматично. Навіть Карсін косо посміхнувся.

— І як ти довів, що це ти? — з цікавістю спитав він.

Ленс підібгав губи і нагородив племінника вбивчим поглядом. Його, щоправда, не пройняло.

— Гаразд, давай листа.

Ленс тяжко зітхнув і віддав йому зім'ятий папір. Адже саме для цього прийшов, так що нема чого соромитися, як дівчина на виданні. Тим більше Карсін не з балакучих.

— Е-е-е-е… Любий мій чоловік, гнойовий жук?! — зацікавився першою строчкою племінник.

— Читай далі! — звелів Ленс.

Карсін чи хмикнув, чи хихикнув і заглибився в читання.

— Старий пердун… крюкорукий дереволоб… слухай, та вона тебе ніжно й трепетно ​​любила. Це ж треба стільки епітетів написати.

— Читай далі! — практично прогарчав Ленс і подивився на Хене, чи не сміється ще він.

Виявилося, кікх-хей сидить із серйозною фізіономією і зосереджено дивиться на мідну жабу — прес-пап'є. А всередині, напевно, корчиться від сміху.

— Так… — пробурмотів тим часом Карсін. — Ця месниця точно тебе любила. Інакше з чого обзивала так літературно в той час, коли про своїх темних вчителів виражається гірше, ніж портовий вантажник?

— Карсін! — з натиском промовив Ленс.

— Так, читаю. І що тут у нас?

А потім епітети, викладені у листі, як літературні, так і не сильно закінчилися, і почалася суть. Карсін уважно прочитав. Потім ще раз. Потім втупився в Ленса так, ніби сподівався, що він зараз розсміється і зізнається в розіграші. А «любий гнойовий жук» ні в чому зізнаватись не поспішав.

— Не може бути, — нарешті сказав Карсін. — Там спокійно, навіть розбійників немає. Нема чого їм там робити. Звідки?

— Вона ж ясно написала, звідки й чому, — роздратовано озвався Ленс. — Ключ вони там сховали, той самий, що двері між світами відчиняє. А потім школу замкнули, і вони втратили доступ до нього. Але сподіватися і збирати сили не перестали.

— Та їх би там давно виявили!

— Хто? Це тут ви сидите цілим натовпом, сподіваючись, що злі сили почнуть прориватися через кордон. А там глуш. З тих пір, як кікх-хей взяли в облогу остров’ян, там взагалі нічого не відбувається. Школа замкнена, немертві не тиняються, остров'яни не нападають. Глуш. Я в такій же глушині цього листа знайшов. Так вони там не знають що робити з маленькими магами, що потрапили до сиротинця. Уявляєш? Там на все містечко два тямущих мага — старенький травник і лікар в одній особі, і амулетчик, що займається зарядкою і налагодженням. От хто б там помітив, що вони оселилися в тій глушині?

— Справи, — сказав Карсін. Постукав по столу кісточками пальців. — Хто там є поблизу? Ближче, ніж ми?

— Мені звідки знати?

— Гаразд, я зараз напишу кілька листів і виїжджаємо. Якщо у Вішзі не пішли у вільний пошук, вони доїдуть до Першої Школи раніше за нас. Знати б ще, що там шукати.

— Стародавній пагорб, — підказав Ленс.

— Ага, замаскований, — не став сперечатися племінник і як доказ потряс злощасним листом. — Якщо вони справді назбирали стільки сили, як пише твоя месниця, ми поряд із цим пагорбом пройдемо і не помітимо. Там же маскування навіть не на нашій магії засноване. Навіть будь вона слабша.

— Тоді як шукатимемо? — спитав Ленс.

— Місцевих жителів розпитаємо, старших. Або всяких любителів казок та давніх таємниць. Вони, крім дивних розповідей про черепи, що ходять на павучих ніжках, та іншу антинаукову живність, знають ще й про місця, де люди пропадають, обов'язково бачили опівночі примарний курган, на вершині якого стояла однорога корова і співала басом. Та мало що. Ти здивуєшся, але найчастіше на замасковані різними екзотичними способами схрони натикаються пиятики або маленькі діти. Що на тих, що на інших навіть найсильніші ілюзії можуть спрацювати неправильно. Ілюзія — це всього лише обман. Обман зору, обман почуттів, обман… загалом, якщо людина чомусь і так бачить світ неадекватно, ілюзію може взагалі помітити.