розділ 7

ДА ЧЖУАН. Потужність великого

Грім, що грізно гуркотить високо в небі, нічого не означає, якщо слідом за ним не піде дощ. Так і за вашими словами повинні обов'язково слідувати дії, в іншому випадку слова виявляться порожніми, похвальбою, яка нічого не означає, і будуть переслідувати вас, як гуркіт грому з хмари, що не пролилася.

(Книга Змін)

Коли вранці виїзд табору, який прагнув на практику до Старої Школи, затримався через зниклого кота Яса, Роан зрозумів, що якісь вищі сили не хочуть, щоб студенти туди їхали.

Студенти, подавальниці з сусіднього шинку і навіть незрозуміло чиї діти тинялися навколо будинку, а потім і по сусідніх вулицях і надривно киць-кицяли. На поклик вийшов кульгавий пес, обліплений реп’яхами, вгодована кішка дружини пекаря, у супроводі четвірки кошенят, і біла коза. А рудий кіт немов під землю провалився.

Навіщо цей кіт потрібний Ясу і чому він не може його покинути, пообіцявши забрати на зворотному шляху, якщо знайдеться, хлопець і сам не знав. Звик він до цієї тварюки.

Люди, які брали участь у пошуках, стали висувати дивні припущення про те, куди кіт подівся. З деякими навіть погоджувалися і кота спочатку пошукали в підвалах, де його могли закрити, потім на кухні шинка, де він міг обжертися і здохнути від завороту кишок, потім у силосній ямі, куди він міг упасти.

А коли Роану це остаточно набридло, він замість Яса прийняв рішення кота кинути і забрати на зворотному шляху, попутно звелів усім розсаджуватися по конях і каретах, проклята руда скотина вилізла з дірки під порогом будинку, смачно позіхнула і граційно потяглася. Повідомивши гучним мявом усім, що він знайшовся, кіт підійшов до Яса і вмостився біля його ніг. Мовляв, давай, піднімай та сади мене, куди хотів, я нарешті виспався і згоден подорожувати.

— Зараза! — душевно обізвав тварину Яс, але кота, намагаючись не зважати на похмурі погляди, підняв і посадив у кошик.

— Поїхали! — гаркнув Роан і, подаючи приклад, сів на коня.

А ось відчуття, що нікуди їхати не треба, чомусь так і не пропало. Йому хотілося залишитися, сховатись у звільнене котом укриття, і нехай далі народ розважається вже пошуком його. А він полежить, подумає, переконає себе, що богам до поїздки на практику ніякої справи бути не може, і далі мандруватиме спокійно.

Швидше за все.

А можливо і ні.

***

Хене в той же час зумів зустрітися і поговорити з усіма, з ким хотів. Він домовився, що на острови приїдуть кілька перспективних магомехів і на місці подивляться на величезну кулю, наповнену жахливо горючим газом. Там вони подумають, як його можна захистити. І радитися з колегами, що залишилися вдома, обов'язково будуть, портальна пошта там прямо за два кроки, далеко бігати не треба.

Загалом, Хене був дуже задоволений, через що хотів комусь чимось допомогти. Чи якось порадувати. Тому йшов до магістра Лєски, якого обіцяв покатати на крилані.

Магістр Лєска в той же час вів глибокодумну бесіду про свого аспіранта. Розмова йшла непогано під темне густе вино. Та й співрозмовники були приємні: магістри Діньяр, що втік від дочок, прихопивши пляшку з тим самим вином, і Дановер, який встиг перечитати половину літератури про кікх-хей і тепер не знав, що з усіма цими знаннями робити.

— Та нема в тебе немає жодної проблеми, — переконував Дановера Діньяр, який вважав, що хлопці, будь вони сини, онуки чи правнуки, проблемами бути не можуть у принципі. Не дівчата ж, яким потрібні то модні сукні, то прикраси, то поїздки до звіринця в саду, а то й зовсім — завидні наречені. І бери, тату, все це де хочеш.

— Роан хлопець добрий, — підтримував його Лєска. — Та й не обов'язково тобі його визнавати зараз. Поглянь, придивися.

— Я спостерігав, а потім почитав ті прокляті книги, — зізнався Дановер і нахилився до співрозмовників, щоб поділитися з ними страшним висновком. — Виявляється, він найчастіше взагалі поводиться не як людина.

— Яка нісенітниця, — легковажно озвався Діньяр, чиї дочки, за його спостереженнями, теж поводилися не як люди. — А не хочеш, то взагалі не визнавай. Він не образиться, навіть якщо дізнається. У кікх-хей не прийнято нав'язуватись родичам.

Дановер голосно хмикнув і випив вина.

— Ні, — сказав він. — Спочатку я хочу таки розібратися.

— Значить, розбирайся, — сказав Діньяр.

— Справді, — підтримав друга Лєска. — Вирушай на острови. Чи жив він не на островах?

Лєска задумався і поступово дійшов висновку, що, швидше за все, не там. Бо на островах живе дуже мало людей, і там точно немає сиротинців. У кікх-хей сиріт так чи інакше, але розбирають у сім'ї. Одних усиновлюють, над іншими беруть опіку до повноліття. Причому, якщо усиновлення справа добровільна, то опікунів частенько призначають за принципом — ви знали батьків, так що впораєтеся.

— Хм, а де ж він жив? — спитав Лєска у самого себе, і в цей момент прийшов Хене, щоб виконати обіцянку, про яку магістр встиг забути.

Розпитування молодого кікх-хей миттєво все прояснили. Жила його сім'я зовсім не на островах. Вони жили на витягнутому в море півострові, поряд із людьми. Так уже вийшло, що дідусь подорожував людськими землями і в результаті осів саме там, якраз між людськими землями та островами. І дружину примудрився знайти, що погодилася там жити. Так воно далі й пішло.

Хене ж підтвердив, що батьки Роана виросли у притулку. А коли Дановер спалахнув ідеєю для початку дізнатися, звідки вони там взялися, погодився підвезти його. На крилані. Замість Лєски, що відмовився від польоту.

На тверезу голову Ленс Дановер, швидше за все, не погодився б літати. Надто крихкою і ненадійною річчю здавався крилан. Та й ухвалене рішення стало несподіванкою для нього самого. Але, нажаль, до того моменту, коли він передумав і готовий був повернутися, крилан уже піднявся високо в небо й смикати пілота здавалося дуже поганою ідеєю. Тому Дановер летів. І намагався розпланувати розмову із завідувачкою притулку. Вона, за словами того ж Хене, була старою і принциповою. І людям, які їй чимось не подобалися, розповідати про своїх підопічних відмовлялася.