4 (2)

Як люди заходять у приміщення, якщо точно знають, що там є полчища немертвих?

Правильно, вони заходять обережно, підготувавшись, активувавши обладунки та обвішавшись щитами, виставивши перед собою зброю і найбільше бажаючи якимось чином виростити додаткові очі на потилиці.

А як вони заходять, якщо не самотні, якщо група велика, різноманітна і має цілих шість командирів і ще з десяток людей впевнених, що без їхнього мудрого керівництва обійтися ніхто не зможе?

Загалом, Роану воно дуже сподобалося. Давненько він такого бардака не бачив.

— А я вам кажу, що краще вимокнути і дочекатися ранку, ніж лізти на ніч дивлячись у гніздо немертвих! — голосно розорявся якийсь воїн.

Причому він не був старшим серед воїнів і навіть заступником цього старшого. І той, і другий були зайняті тим, що пояснювали частині підлеглих, як треба правильно заганяти коней у сарай. Чому спочатку треба перевірити, наскільки цей сарай міцний. І хто тепер свіжуватиме коня, якого вбило балкою.

Підлеглі слухали і шукали очима ще один сарай, міцніший за попередній. Але всі будівлі, крім самої школи, як на зло, нічим від тієї, що вже розвалився, не відрізнялися. Отже, з усього виходило, що лекція їм не знадобиться. Тому що коней теж доведеться заводити у хол. А вранці якось їх змушувати спуститися сходами на подвір'я.

Два шамани тим часом щось захоплено креслили на розчищеній від сміття ділянці двору. Як Роан зрозумів, вони збиралися відігнати немертвих від входу до школи. Але нічого не гарантували, бо школа стара, кам'яна, усередині каменю, напевно, якісь зміцнюючі плетіння. А це їхню лякалку напевно приглушить, і вона на повну силу не спрацює.

Шаманам всіляко заважали всі, кому не ліньки, бо ходити по розчищеній частині двору їм подобалося більше, ніж по захаращеній.

Маги щось не поділили і завели довгу суперечку, яка посилювалася тим, що голів у цих магів було аж троє.

Загалом, у цій компанії явно не вистачало божественного голосу, який пророкуватиме погане, обіцятиме кару, а заодно і порятунок тим, хто в його божественність увірує. І не дивно, що ламати двері й штурмувати школу почали лише тоді, коли почали падати перші краплі дощу, а ніч давним-давно прийшла, непомічена через розвішані в повітрі світляки.

І виявилося, що всі ці люди не подумали про одну просту річ. Про те, що двері школи теж замкнені. І Роанів ключ її не відкриє.

У замку по черзі поколупалися не менше третини присутніх. Як виявилося, зломщиками вони себе вважали марно.

Потім кілька воїнів спробували вирубати його з дверей за допомогою топірців для заготівлі дров.

Двері їхніх зусиль не оцінили, гучно натякнувши, що рубати невеликими сокирами справжнє залізне дерево, оброблене за всіма правилами вогнем, вистояне в морській воді і просякнуте маслами — ще самовпевненіше, ніж колупатися в замку не призначеними для цього речами.

— Може відправити когось до найближчого архіву та попросити пошукати відомості про ключ? — наївно запитав самий утомлений з дверорубів. На нього подивилися, як на ідіота, і запропонували самому з'їздити. Саме за добу обернеться, якщо не брати до уваги час для пошуків відомостей. У тому, що ця інформація знайдеться, сумнівалися всі.

Після воїнів до дверей підійшли маги і один із них спробував вибити непоступливий замок чимось схожим на Роанів повітряний кулак. Двері на удар відгукнулися низьким гулом, відбили кулак в метальника і затихли. А нещасний маг так і залишився лежати в калюжі біля шкільних воріт, поки його звідти не витягли шамани, що вже зневірилися запустити свою лякалку для немертвих.

Невідомо, хто б і що ще встиг спробувати, якби не повернувся Дановер, який ходив милуватися морем. Він послухав суперечку, похитав головою і підійшовши до дверей щосили смикнув їх на себе.

— Каррра, — невпевнено озвалася двері і трошки прочинилися.

— Незачинено, — порадував колег Дановер.

Роан, щоб нікого не образити, присів за купою якогось мотлоху, закрив обличчя долонями і тихо посміявся. Поки він це робив, воїни встигли натягти звідкись гілок, засунути їх у щілину і тепер, заважаючи один одному і ламаючи свої ненадійні важелі, потихеньку перетворювали щілину на прохід.

Маги і тьмаборці стояли поруч, витріщалися в задвірну темряву і готувалися бити зло.

Зло ж своєю чергою битися явно не хотіло і виходити до них не поспішало. Може, в нього сьогодні був вихідний. Або воно не хотіло мокнути під дощем. Або йому не подобалися звуки, які видавали петлі, які давно заіржавіли, незважаючи на всі плетіння та захисти.

У результаті двері вдалося відкрити майже повністю. У хол запустили кілька світляків, помилувалися розрухою і переконалися, що сходи якимось дивом уціліли.

— Заходимо! — наказав хтось за спиною Роана.

І воїни, що стояли попереду, зайшли. Точніше, забігли, як їх вчили — практично застрибнули і одразу відійшли убік, щоби дати пройти іншим. Одному з них навіть пощастило. Другий на щось наступив, замахав руками і з гуркотом звалився. Відкликаючись чи на гуркіт, чи на вібрацію, звідкись зверху посипалося дрібне сміття, клапті павутини, а потім ще й якісь дошки. Дошками ледь не отримали по головах друга пара воїнів, що вбігла слідом за першою. Павутину знесло протягом до виходу і вдало впустило на нервову магічку, через що вона заверещала і затанцювала на місці, вимагаючи прибрати гидоту. Бідолашну дівчину обізвали дурепою і запитали, як вона, така ніжна, по склепах лазить? Але з павутинням допомогли.

Воїни тим часом благополучно зайшли та розосередилися. Невдачливий хлопець з першої пари встав, обтрусився і здивовано озирнувся, не забувши подивитися на магів.

А потім усі дружно розчищали простір, стежили, щоб нічого не впало зверху, ставили щити і все ще чекали на полчища немертвих, які точно повинні були прийти на шум, але чомусь не йшли.

Немертвих вони не дочекалися. Навіть після того, як завели коней. А серед ночі всі прокинулися від жіночого вереску. Вискочили з наметів, приготувавшись боротися за своє життя, а замість страшного чудовиська побачили простоволосий привид жіночої зовнішності. Вона бігала туди сюди, заламувала руки і на застарілому діалекті запитувала, хто дозволив затягти коней у хол? Адже завтра свято, а прикраси так ніхто й не розвісив, ілюзій немає, мабуть, усі полінувалися. А тут ще коні, які іржуть і гадять на безцінний зелений мармур.