розділ 4

ЧИ. Сяйво

Полум'я творчості — спочатку слабке, і мерехтливе, — поступово розгоряючись, осяює всю вашу інтелектуальну, професійну діяльність, надаючи їй настільки величезний стимул, що її доводиться обмежувати певними рамками, щоб не захопила вас з головою, бо випаруєтеся, як метеор, від власного жару.

(Книга Змін)

Незважаючи, що гидку тітку Льєна з ганьбою вигнали зі школи, покарання Джульєтті уникнути не вдалося. Ще й попередили, щоби одяглася простіше.

Дівчина зітхнула, морально налаштувалась і гордо пішла в чому була, бо все, що простіше, в її гардеробі дружно смерділо немертвими.

І вона навіть не здивувалася, коли чийсь аспірант, він же конвоїр, привів до лабораторії магістра Лєски.

— Дивись, вони нарешті помітили, що ми не справляємося, і дали нам допомогу, — життєрадісно сказав Яс і від повноти почуттів хитнув пузатою колбою, яку тримав у лівій руці.

Зелена рідина в колбі ліниво хлюпнула, спінилася і полізла з посудини. Яс, одразу ж забувши про Джульєтту, став з цікавістю за цим спостерігати.

З-під столу виліз Малак із мокрою ганчіркою в руках, сказав щось на кшталт «а, це ти» і, зробивши скорботне обличчя, поліз назад.

А Льєн ясно посміхнувся і поплескав долонею по широкій тумбочці, на якій сидів. Мовляв, сідай і роби робочий вигляд. Він цей вигляд робив цілком успішно, беручи листочок зі стопки, довго його розглядаючи, а потім кладучи на іншу.

— Нічого викидати він все одно не дозволяє, — сказав хлопець у відповідь на здивований погляд.

Зелена рідина тим часом почала вивалюватися з нахиленої колби білими пластами піни, при падінні на стіл спочатку сіріти, а потім розтікатися зеленими плямами. І пахло при цьому м'ятою та конваліями.

— Треба було взяти з собою книжку, — зрозуміла Джульєтта, зазирнувши під стіл і побачивши, що Малак там намагається спати, підклавши під голову стос паперу і тримаючи мокру ганчірку під рукою, щоб одразу робити робочий вигляд, прийди хтось із перевіркою.

— До речі, мало не забув! — вигукнув Яс, коли вся рідина перекочувала з колби назовні. — В  Ольди день народження завтра, треба відсвяткувати! Вона гарна дівчина і майже всю нашу групу бешкетників і боржників до «Одновухого Зайця» запросила.

— А мене Роан просив не виходити на самоті за територію школи. А тут ще й вечір уже буде, — поскаржилася Джульєтта, яка теж отримала усне запрошення. — А ще я не знаю, що подарувати.

— Ну, з подарунком не складно, — розважливо сказав Льєн. — Ольда любить ножі та цукерки. Ножі їй даруватимуть хлопці, тому потрібно буде купити цукерок.

Джульєтта посміхнулася.

— І ми тебе супроводжуватимемо! — життєрадісно заявив Яс, віничком заганяючи зелену рідину назад в колбу.

Джульєтта посміхнулася і йому, хоч і було в неї невиразне відчуття, що однією по місту ходити набагато безпечніше, ніж у компанії Яса.

***

Стара школа зустріла Роана, та й інших, непривітно. Небо розсікала блискавками гроза, яка наближалася над морем. Гриміло так, що здавалося, ніби з старих стін сиплеться пилюка і дрібний щебінь. Коні нетерпляче пританцьовували, здригаючись при кожному гуркоті, а люди невдоволено дивилися на хмари і підставляли долоні під перші великі, але рідкісні поки що краплі. І тільки один Роан стояв біля самої брами, почував себе не дуже розумним і крутив у руках ключ. Що з ним робити, він гадки не мав. Замка на воротах видно не було. Якісь таємні знаки не намальовані — просто широкі дубові дошки, потемнілі від часу, перетягнуті металевими смугами. У цих воріт навіть ручки ніде не має, за яку можна було б схопитися. Та й маленькі дверцята для однієї людині-вершника вирізати якось забули.

— Ну, що? — уже напевно вдесяте запитав немолодий військовий, звісившись з коня.

— Та нічого, — чесно признався Роан і з тугою озирнувся.

Там за спиною було море. Сіре і незадоволене, воно намагалося лякати людей величезними хвилями, які з кожним разом підбиралися дедалі ближче. Найсильніші навіть кілька разів докотилися до брукованої гранітом дороги. Якщо так продовжиться і далі, простір перед шкільними воротами затопить, тож, поставити намети, зміцнити периметр і навісити над цим добром щит від негоди можна вже забути. Грозу доведеться перечікувати десь в іншому місці. Хоча б на височині за школою.

— Знаєте, — вирішив Роан поділитися сокровенним із нетерплячим військовим. — Чомусь мені здається, що навіть якщо я зараз цю прокляту браму якимось чином відчиню, лізти туди буде справжнім безумством. Багато тварюк чудово почуваються за такої погоди, є навіть такі, які притягують до себе блискавки і з апетитом їх жеруть.

— Ось як? — здивувався військовий.

З задумливим виглядом поплескав долонею по мечу, хмикнув, а потім попрямував до групи магів, що юрмилися біля возів.

Що він їм казав, Роан не бажав знати. Але повернувся військовий швидко і порадував, що відкриття школи відкладається до закінчення грози. А краще до ранку.

Власник ключа від школи охоче кивнув, засунув іржаву залізяку в кишеню і від повноти почуттів грюкнув долонею по воротах. І ось останнє він зробив дарма. Тому що, мабуть, потрапив по схованому під дошками парному амулету від ключа.

Залізяка на це відгукнулася радісним сяйвом і гучним бамканням, змусивши шарахнутися коня військового, який стійко реагував на громовий гуркіт. У воротах щось заскреготало, і вони почали повільно відчинятися. Поки Роан стояв і плескав очима, намагаючись збагнути, по якому місцю бив, ворота встигли відкритися настільки, що в щілину цілком могла протиснутися людина. Або людиноподібне немертве. Саме це міркування привело Роана до тями, він згадав королівську жабу, зажадав, щоб прокляті ворота негайно зачинилися, і від повноти почуттів штовхнув найближчу стулку.

Найцікавіше, що ключ із воротами його зрозуміли. Перший знову засяяв і бамкнув, цього разу тихіше. А другі з гуркотом, що перекрив навіть черговий грім, зачинилися.