Глава 2. Ти там був

   Весь день хлопчики провели вдома з родичами, копаючись в городі.
   Коли прийшов час вечері Оресту здавалося, що в нього ніколи не припинить нити спина після копання грядок і видалення бур'янів.
   З цього, як тільки закінчилася вечірня трапеза, він замкнувся в своїй кімнаті і повалився на ліжко, сподіваючись, що скоро пройде моторошна біль в попереку.
   Він так втомився, що, навіть, грати на консолі не хотілося. І він обернувся ковдрою та заснув.
   Прокинувся він серед ночі. Годинник на стіні показував четверту годину. Сподіваючись ще поспати, він ще трохи полежав у ліжку, але сон не поспішав повертатися.
   Тоді Орест перевдягнувся. Взяв з собою рюкзак, закинув туди ліхтарик з водою, і через вікно виліз надвір, бажаючи прогулятися по порожньому місту. Він уявляв, що залишився останньою людиною в цій місцевості.
   Цій уяві завадив автобус, який зупинився на зупинці, повз яку йшов Орест. На його табло серед різних назв був дендропарк.
    І хлопець в той же час придумав, чим зайнятися, поки всі сплять. Він заскочив в автобус, оплатив проїзд і поїхав до вже знайомого місця, звідки знав, як дійти до секрету, в який його присвятили.

   Було ще досить темно і доводилося підсвічувати собі ліхтариком. Але він не боявся ходити один по вулицях, адже був уже не маленьким хлопчиком. Принаймні, він саме так і думав.
   Але підходячи до їх секретного місця, впевненості в собі поменшало. Знову зазвучала мелодія, чка змусила завмерти і озирнутися на всі боки. Раптом знову хтось засвітиться поруч?
   Не помітивши ніде людей, він неспішно пішов вперед. Мелодія посилювалася, а хвилювання наростало. Можна було тільки дивуватися, як плавна повільна мелодія може змушувати так нервувати.
   Він знайшов ліхтариком лаз і погасив світло, щоб заховати його в рюкзак і звільнити руку.
   Потім він закинув цей рюкзак в невеликий отвір під насипом каменів і зібрався стрибати вглиб, як зупинився і з тривогою подивився вперед.
   Там щось світилося.
   Пошкодувавши, що кинув вже ліхтарик в тунель, Орест повільно підійшов до джерела світла і придивився.
   На радість, це була не людина, а пара, сфер які світилися блакитним кольором, діаметром не більше сантиметра. Він підняв їх і прислухався. Мелодію видавали не вони, а щось попереду. І, щоб це не було, воно теж слабо світилося в темряві блакитним світлом.
   Орест швидко дістався туди і сів навпочіпки, щоб розглянути джерело звуку.
   Це був невеликий кущ, на якому світилися такі ж кульки, як ті, які він підібрав щойно.

   Він зірвав з десяток дивних сфер, які цієї ж миті перестали світитися. Після цього мелодія припинилася. Це не могло не радувати.
   Швидко повернувшись до лазу, він заліз в тунель, намацав рюкзак, сховав в ньому дивні кульки та дістав звідти ліхтарик.

   Він пройшов до кінця тунелю, але не торкався його стіни. Не хотілося знову чути ту противну мелодію. Він просто бажав розглянути тут все і переконатися, що це місце існує насправді.

   Постоявши деякий час у глухої стіни, він задумався. Той кущ з кульками, що світяться, був приблизно в цьому ж напрямку від отвору в тунель. А що, якщо він росте прямо над цим місцем?

   Гіпотеза була цілком очевидна, але, все ж, хлопець виміряв кількість кроків від глухої стіни до лазу. А потім, від нього до куща.

  Так і було, кущ ріс зверху того самого дивного місця.

   Хотілося скоріше розповісти про свою здогадку Глібу і Максиму, але зараз був лише світанок.
Тому, щоб не влипнути в зайві неприємності, Орест перевірив наявність дивних кульок і поквапився до зупинки.

   Десь через півгодини він уже був удома, швидко перевдягнувся в піжаму, ліг у ліжко, сховавшись з головою, і прикинувся сплячим.

   Незабаром, двері його кімнати відчинилися. І він завмер, сподіваючись, що, хто б це не був, він повірить, що хлопчик спав удома всю ніч.
   Почувся звук коліс інвалідного візка, від якого по спині пройшовся холодок. Це був прадід. І залишалося, тільки, сподіватися, що той зараз не світиться.
   Коляска під'їхала впритул до ліжка та зупинилася. Дід нічого не говорив і не ворушився. Орест теж не поспішав визирати з-під ковдри, все ще сподіваючись, що дід Юхим заїхав просто подивитися на сплячого правнука.
   Час тягнувся повільно. Нічого не відбувалося.
   Тоді, хлопець вирішив виглянути акуратно зі свого укриття.
   Варто було йому поворухнутися, як міцні руки дідуся схопили його за плечі.
   - Що відбувається? - закричав Орест від несподіванки.
   - Я знаю, де ти був! - прогарчав прадід. - Ти його бачив. Ти знайшов його.
   Незважаючи на поважний вік, дід Юхим з легкістю підняв Ореста і посадив його в ліжку, продовжуючи міцно стискати за плечі.
   - Відпусти, мені боляче, - тихо попросив хлопець. - Я спав тут всю ніч.
   - Не бреши мені! - вигукнув дід. - Я знаю, де ти був. Він кличе тебе? Признавайся! Ти чуєш його?
   Дід Юхим став трясти Ореста, домагаючись відповіді.
   - Відпусти мене! - хлопець намагався вирватися з чіпких рук прадіда, але виходило це дуже погано.
   Той виявився набагато сильніше, ніж здавався. Відпускати онука він не поспішав. І продовжував трясти.
   - Допоможіть! - не в силах вивільнитися, заволав Орест.
   На його крик прибіг Оскар, який не міг збагнути, що трапилось, і почав відчіпляти прадіда від брата.
   Потім до кімнати зайшов дід Єгор. І спільними зусиллями нарешті вдалося вивільнити підлітка з рук прадіда, якого відвезли в іншу кімнату і там намагалися заспокоїти.
   - Що трапилося? - з'явилася сонна бабуся Ганна. - Чому ви завелися?
   - Він накинувся на мене, - все ще часто дихаючи, відповів Орест. - Я просто спав, а він схопив мене і став кричати.
   - Нічого не розумію, - зітхнула бабуся. - Він ніколи так не поводився. Ти, напевно, дуже злякався? Пішли на кухню, я дам тобі парного молока і печива.
   Оресту їсти не хотілося, але залишатися самому в спальні було страшно, тому він кивнув, натягнув на себе халат і пішов за бабусею.
   Він сів за стіл, а бабуся поставила перед ним повне блюдо солодощів і стакан молока.
   - Випий, стане легше, - вона погладила по потилиці онука й почала готувати сніданок.
   Орест стежив за нею, не наважуючись доторкнутися до пригощань. В голові було занадто багато питань. І не всі з них він міг озвучити.
   - Я бачив у дідуся браслет, - згадав він події минулої ночі. - Чому він його ховає під одягом?
   Бабуся обернулася, стурбовано глянула на внука і приклала пальця до губ.
   - Не говори при ньому про це, - прошепотіла вона. - Ніхто з нашої родини не знає, що це за прикраса. Він ніколи його не знімає. І не розповідає, звідки він у нього. На ньому не вистачає одного каменю. Ми якось хотіли поставити йому інший на порожнє місце. Він тоді дуже розсердився і сказав, що це його особисті проблеми. З тих пір ми не піднімаємо тему про нього.
   - Нічого собі, - Орест уважно вислухав всю історію. - Мабуть, буду мовчати про цю річ.
   - Дуже правильне рішення, - бабуся сіла поруч. - А я постараюся доглядати за свекром, щоб такого, як сьогодні, не повторилося.
   Орест кивнув та потягнувся за печивом.