Розділ 10. Традиція буде жити

Всю дорогу назад я відчувала втому, яка різко накотила після пережитого. Щойно небезпека залишилася позаду, тіло ніби згадало, скільки всього випало на цей день. Ми мовчки спускалися вузькою стежкою з гори, обережно обходячи каміння та коріння дерев. Дощ то посилювався, то слабшав, залишаючи на листі блискучі краплини. Повітря стало зовсім іншим — прохолодним, свіжим, наповненим запахом мокрої землі, трав і хвої. Навіть ліс виглядав інакше, ніби сам полегшено видихнув після довгих тижнів виснажливої спеки. Час від часу я піднімала голову й дивилася на хмари, які повільно пливли над вершинами гір, і щоразу на моїх губах з’являлася усмішка. Ритуал справді спрацював. Спека закінчилася.

До поселення ми дісталися вже надвечір. Дорогою Навір кілька разів починав жартувати, але навіть він сьогодні швидко замовкав, ніби відчував, що після всього пережитого кожному з нас потрібен спокій. Біля мого будинку він попрощався з нами, позіхнув так широко, що мало не вивихнув щелепу, й махнув рукою.

— Все, я додому. Якщо завтра прокинуся до обіду — це вже буде подвиг.

— Тільки спробуй проспати до обіду, — буркнув Тарен. — Я тебе сам підніму.

— Тоді тобі доведеться тягти мене на полювання на спині, — усміхнувся Навір і рушив до свого дому.

Я дивилася йому вслід, поки він не зник, а тоді перевела погляд на Тарена. Той стояв поруч, трохи скуйовджений після дощу й довгого дня, і чомусь від одного лише його вигляду мені ставало спокійніше.

— Залишишся на вечерю? — запитала я.

— Від такого складно відмовитись, — відповів він із легкою усмішкою.

У будинку було тихо й затишно. Я розпалила піч і взялася готувати вечерю. Почистила картоплю, нарізала м’ясо, додала цибулю та спеції, після чого поставила все запікатися. Потім дістала з погребу свіжі овочі й почала різати салат. Тарен сидів за столом і час від часу допомагав мені з дрібницями, але майже не розмовляв. Я теж мовчала. Після того поцілунку на горі між нами ніби з’явилося щось нове, незнайоме й трохи лячне. Раніше я могла говорити з ним про будь-що, не замислюючись над кожним словом, а тепер ловила себе на тому, що надто добре пам’ятаю тепло його рук, дотики його губ, його погляд і те, як завмерло серце на кілька коротких митей.

Вечеря минула майже в повній тиші. Ми сиділи навпроти одне одного, їли запечену картоплю з м’ясом, салат і зрідка перекидалися короткими фразами про дощ чи втому після походу. Тиша не була неприємною, але відчувалася дивною. Наче ми обоє знали, що повинні поговорити про щось важливе, однак ніяк не могли наважитися почати.

Лише коли вечеря закінчилася, я спустилася до погреба й повернулася звідти з пляшкою вина. Розливаючи темно-червоний напій, я помітила, що Тарен уважно спостерігає за мною. Він дочекався, поки я сяду навпроти, зробив ковток і лише тоді заговорив:

— Що плануєш робити далі з Каменем Сонця?

Насправді я вже прийняла рішення, але мені хотілося почути його думку.

— Можна продовжити традицію древніх шаманів і використовувати Камінь Сонця й надалі. В мене є всі необхідні записи, щоб підтримувати традицію. Вона насправді хороша, потрібна, тільки якщо не забувати регулярно розряджати Камінь. А можна тепер, коли він розряджений, знищити його. І не хвилюватись, що колись традиція забудеться і люди будуть знову страждати від спекотного літа. Або ж знайдеться ще один Велір, який захоче використати магію Каменя Сонця для злих справ. Що думаєш?

Тарен не відповів одразу. Він зробив кілька повільних ковтків вина, а потім підняв на мене погляд.

— Думаю, що краще продовжити традицію. І певен, ти теж цього хочеш.

Я мимоволі усміхнулася.

— Так. Але мені було важливо, щоб і ти мене підтримав.

Його губи ледь здригнулися у відповідь на усмішку. Наші погляди зустрілися й затрималися трохи довше, ніж потрібно. Відразу ж згадалася вершина гори, його обійми і поцілунок. Серце знову забилося швидше. Я ніколи раніше не ніяковіла поруч із Тареном, але зараз почувалася незручно. Хотілося щось сказати, але всі слова здавалися безглуздими. Тому я опустила очі й зробила кілька ковтків вина, сподіваючись, що це допоможе приховати збентеження.

Тарен теж зробив ковток і першим заговорив.

— Ейно… Я давно зрозумів, що кохаю тебе. Та тільки не знав, як тобі сказати. Боявся… що втрачу, як друга.

Я підняла голову й подивилася на нього. Ще кілька днів тому такі слова, мабуть, застали б мене зненацька. Я завжди любила Тарена, але по-іншому — як найближчу людину, як друга, який був поруч майже все життя. Та сьогодні щось змінилося. Можливо, це сталося ще тоді, коли він поправив мені вінок на галявині. А може, коли кинувся мене захищати. Чи коли я побачила страх у його очах за мить до того, як він мало не зірвався з гори. Я не знала точно. Але тепер добре розуміла інше: мої почуття теж перестали бути лише дружніми. Тому я навіть не вагалася з відповіддю.

— Ти мене не втратиш.

Мені здалося, що Тарен затамував подих. На його обличчі з’явилася усмішка — така щира й світла, що я сама не змогла стримати усмішки у відповідь. За вікном тихо шумів дощ, наповнюючи сад довгоочікуваною вологою, а в затишній кухні раптом стало так спокійно й правильно, ніби після всіх випробувань цього літа кожна річ нарешті опинилася на своєму місці.

Минули роки. Один за одним змінювалися сезони, приходили весни, наповнені запахом квітів, за ними — теплі літа, вже не спекотні та безжальні, як колись, а такі, якими й повинні були бути. Осінь розфарбовувала ліси золотом і багрянцем, а зими приносили сніг і довгі затишні вечори біля вогню. Життя повільно й упевнено текло вперед, несучи із собою нові радощі, турботи й спогади.

Ми з Тареном одружилися через рік після тих подій. Весілля було невеликим, але веселим. Здавалося, усе поселення прийшло привітати нас. Навір цілий день жартував так багато, що кілька разів мало не отримав від брата потиличника, а потім сам голосніше за всіх вигукував побажання щастя молодятам. Я досі усміхалася, згадуючи той день. Було дивно усвідомлювати, що людина, з якою я все дитинство бігала лісом, збирала ягоди, сперечалася через дрібниці й ділилася найпотаємнішими думками, стала моїм чоловіком. Але водночас це здавалося настільки правильним, що я вже не могла уявити свого життя без Тарена.