Розділ 8. Шлях до Каменя Сонця

Я почала повільно обходити галявину, уважно вдивляючись у землю, траву й каміння. Тарен теж допомагав мені в пошуках. Ми перевіряли кожен більш-менш підозрілий камінь, але все марно. Навір же заявив, що справжні шукачі скарбів повинні вміти відпочивати, після чого влаштувався на поваленій сосні неподалік. Але вже за мить він різко підхопився на ноги й замахав руками.

— Ейно, Тарене! Я знайшов!

Ми одночасно озирнулися. Навір стояв з таким переможним виглядом, ніби щойно врятував увесь світ. У піднятій руці він тримав невеликий камінь з руною.

— Іноді корисно відпочивати, — Навір широко усміхнувся. — Тепер можемо поїсти пиріжків?

— Ненажера, — усміхнулася я й забрала в нього камінь, натомість видавши заслужений пиріжок.  

Ми трохи перекусили біля озерця, сховавшись у тіні старих дерев. Пиріжки виявилися особливо смачними після довгої дороги, а прохолодна вода зі струмка здавалася справжнім скарбом у цю виснажливу спеку. Поки хлопці їли, я неквапливо блукала галявиною. Серед високої трави ще залишалися польові квіти, хоча цього літа їх було значно менше, ніж зазвичай. Я назбирала кілька ромашок, волошок і дрібних жовтих квіточок. Неподалік від води росла молода верба. Я зрізала кілька тонких гнучких гілочок і, повернувшись до поваленої сосни, почала плести вінок. Пальці самі пам’ятали рухи. Колись мене навчила цьому бабуся, і відтоді кожного літа я плела собі вінки з живих квітів.

Коли я закінчила й одягнула його на голову, Тарен усміхнувся. Він простягнув руку і обережно відвів убік одну з вербових гілочок, що нависла мені над очима.

— Пам’ятаю, ти в дитинстві без вінків влітку не ходила. Бабуся тебе квіточкою називала.

Я мимоволі усміхнулася. Перед очима одразу постала бабуся — зморшкувата, добра, з теплими руками й тихим сміхом. Згадалися літні вечори біля дому, запах свіжоспеченого хліба, трави, які сушилися рядочком на кухні, її старі казки про духів лісу й шаманські історії. Тоді світ здавався простим і зрозумілим. Тоді поруч завжди був хтось, хто знав відповіді на всі запитання і міг захистити від будь-яких бід.

Усмішка поступово згасла. Разом із теплими спогадами прийшли й інші — батьки, що покинули мене надто рано. Я майже не пам’ятала матір такою, якою вона була до хвороби. Батька пам’ятала трохи краще — високого, веселого, із запахом лісу й дичини після полювання. Його смерть стала першим великим горем у моєму житті. Потім згасла мати, не витримавши розлуки з ним. А кілька років тому не стало й бабусі. Від усієї родини залишилася тільки я. Тепер мені самій доводилося приймати рішення, відповідати за свої помилки й розбиратися з усіма проблемами, які підкидав світ.

— Сумуєш за нею? — тихо спитав Тарен.

Я підняла голову і зустріла його погляд. Він дивився уважно й тепло, наче відчув зміну мого настрою.

— Так, — так само тихо відповіла я.

Несподівано він накрив мою долоню своєю рукою. Усього лише простий дружній жест. Тарен і раніше не раз брав мене за руку, допомагав перейти струмок, підтримував на крутих схилах чи просто штовхав плечем під час жартівливих суперечок. Але цього разу все чомусь відчувалося інакше. Я раптом надто гостро усвідомила тепло його пальців, його близькість до мене. Серце чомусь збилося зі звичного ритму. Це було настільки несподівано, що я навіть опустила очі, хоча раніше завжди дивилася Тарену прямо в обличчя без найменшого збентеження.

— Я вам не заважаю, голубки? — голос Навіра пролунав так раптово, що я ледь не підскочила на місці. Він стояв за позаду нас із наповненою флягою в руках і дивився, хитрувато усміхаючись. — Може, залишити вас наодинці?

Уся моя ніяковість миттєво зникла.

— Може, менше патякати будеш і справою займешся? — Тарен різко обернувся до брата. — Камені самі себе не знайдуть.

Навір анітрохи не знітився.

— Забув? Я вже один знайшов. А ти ще жодного!

Тарен підвівся з колоди.

— Я тебе зараз точно додому відправлю, якщо продовжиш в тому ж дусі.

Навір одразу підняв руки, здаючись.

— Все-все, братику, мовчу.

Я лише похитала головою, дивлячись на них обох. Невдовзі ми знову рушили вперед. Сонце піднялося ще вище, і навіть у лісі спека відчувалася дедалі сильніше. Повітря стало важким і нерухомим. Птахів майже не було чути. Лише зрідка десь у високо кронах шелестіло листя.

Коли ми проходили повз густі зарості ліщини та молодих кленів, Тарен помітив в них черговий камінь. Я задумливо перевела погляд із каменя на зарості.

— Нам що, туди йти?

— Схоже на те, — Тарен кивнув.

Ми обережно розсунули зарості. Гілки чіплялися за одяг і волосся, але вже за кілька метрів стало зрозуміло, що ми рухаємося правильно. За зеленим заслоном ховалася вузька стежка, якої я ніколи раніше не бачила. Це здивувало мене більше, ніж хотілося визнавати. Я знала ці ліси майже все життя. Гуляла тут в дитинстві, збирала ягоди, трави, гриби, але цією стежкою не ходила жодного разу.

Ми пройшли ще трохи, коли Тарен раптом завмер.

— Стійте.

— Що таке? — запитала я.

— Тихо, — він приклав пальця до губ і прислухався.

Ми замовчали. Тарен повернувся назад до заростей і зник між деревами. Я напружено вдивлялася йому вслід. Спогади про Веліра одразу повернулися, змушуючи серце битися швидше. За кілька хвилин Тарен повернувся.

— Наче шум якийсь був. Можливо, заєць пробіг. А, можливо, за нами стежать. Будьте обережні.

Я мовчки кивнула.

Стежка поступово вивела нас до підніжжя гори. Тут дерева росли рідше, а кам’янистий схил здіймався майже вертикально. Жодної дороги нагору видно не було.

Ми почали оглядати місцевість. Саме Тарен помітив черговий камінь. Він лежав майже біля самої гори, серед густого плюща. Тарен обережно його відсунув і за ним відкрився вузький темний отвір. Там була печера.

Створивши над долонею світлову кулю, я першою ступила всередину. Повітря в печері було прохолодним і вологим. Після спеки зовні це здавалося справжнім порятунком. Кам’яний тунель поступово йшов углиб гори. Світло ковзало по нерівних стінах, вихоплюючи зі темряви тріщини й виступи. Біля одного з розгалужень Навір знайшов ще один камінь. Я сховала його до торби.