Розділ 7. Пошуки Каменя Сонця

Я налила Навіру повний кухоль води. Той вихопив його так поспішно, ніби кілька днів блукав пустелею, і жадібно випив всю воду. Лише після цього його дихання трохи вирівнялося. Навір важко опустився на стілець, витер рукавом спітніле чоло й налив собі ще води з глечика.

— Ну? — нетерпляче спитав Тарен, сідаючи навпроти брата. — Не муч уже.

Навір зробив ще кілька ковтків, поставив кухоль на стіл і нарешті заговорив:

— Сидів я в таверні, значить, пиво пив, дивився за цим чужинцем… Як раптом помітив дивне — він надто уважно спостерігав за сварками. Коли двоє з наших добряче напилися і почали сперечатися, цей ваш Велір дістав з кишені якийсь камінець і, клянусь предками, він на мить спалахнув червоним, а потім від нього потягнулася тоненька цівка диму, якраз до тих, хто сварився. І… вони ніби показилися! Почали битися, ледь їх розняли. А цей… цей… — Навір скосив погляд на мене й помітно зам’явся, очевидно, підбираючи пристойніше слово замість того, яке першим спало йому на думку. Але так його й не знайшов. — Він просто дивився і посміхався, хижо так. Ніби насолоджувався бійкою.

У кухні запала тиша. Я відчула, як по спині пробіг холодок. Велір і без того викликав у мене недовіру, але почуте звучало значно гірше, ніж проста брехня чи маніпуляції.

— Це все? — уточнив Тарен, коли Навір замовк і знову потягнувся до кухля.

— Ні. Я продовжив спостерігати й історія повторилася з іншими п’яничками. А тоді до нього підсів ще один — в такому ж чорно-червоному одязі. Вони випили по кухлю пива, навіть не розмовляли, і піднялися нагору, до кімнат. Я обережно прокрався за ними й дещо підслухав.

— І що ж ти почув? — не стрималася я, бо Навір знову зробив паузу.

— Вони говорили про Камінь Сонця, що він десь тут. І що він — їх шлях до повної влади. Той інший передав Веліру якісь записи, я бачив через замкову щілину. Велір сказав, що це саме той ритуал, який він шукав. Після цього вони знову спустилися вниз, щоб ще випити і повечеряти. Я ж сказав хазяїну таверни, що за ними треба приглядати і випросив в нього ключ від кімнати Веліра. Поки той сидів внизу зі своїм дружком, я вліз до нього, знайшов ті записи і прочитав. Красти не наважився, не мало сенсу. Але там був ритуал, що викликає агресію в людей і робить їх керованими. Після цього й прибіг вже до вас.

Розповідь Навіра все розставила по місцях. У голові одна за одною складалися частини мозаїки, які раніше здавалися розрізненими. Брехня про предка. Дивна впевненість Веліра. Його бажання будь-що знайти Камінь Сонця. Тепер до цього додалися магія, що провокувала бійки, і ритуал контролю над людьми. Та ще й сказав мені, що в нього вже є ритуал, а насправді тільки сьогодні ввечері його отримав. Брехун!

Але в той же час всередині піднялася хвиля полегшення. Я не помилилася. Не піддалася на його слова. Не дозволила собі повірити людині, яка від самого початку викликала підозри.

— Отже він дійсно мені збрехав, — тихо сказала я. — Треба бути обачними. І починати шукати Камінь Сонця. Завтра вранці підемо.

— Я з вами! — відразу заявив Навір.

Тарен відкрив рота, очевидно збираючись нагадати братові про його звичку вплутуватися в усі можливі пригоди, але я лише усміхнулася.

— Не заперечую. Втрьох іти краще, ніж вдвох.

— От бачиш? — задоволено повідомив Навір братові.

— Бачу, — буркнув Тарен. — Тепер мені доведеться стежити одразу за двома.

Розмова ще деякий час крутилася навколо Веліра, Каменя Сонця та планів на завтра, але поступово втома почала брати своє. День видався занадто довгим і насиченим, щоб продовжувати обговорення до півночі. Тому невдовзі я підвелася з-за столу й почала готувати місця для ночівлі.

Навіру я постелила на дивані у вітальні. Він одразу заявив, що чудово виспиться будь-де, навіть на підлозі, але я лише похитала головою й сунула йому подушку. Тарен розташувався в колишній кімнаті моєї бабусі. Там досі стояло старе дерев’яне ліжко, а у вікно заглядали гілки яблуні, посадженої ще моєю прабабусею.

Коли все було готово, я побажала братам доброї ночі й пішла до своєї кімнати. Надворі давно стемніло, але спека нікуди не поділася. Повітря залишалося важким і сухим, а через відчинене вікно не долинав навіть найменший подих вітру.

Я лягла на ліжко й заплющила очі, але сон не поспішав приходити. Перед внутрішнім поглядом знову й знову виникали то старовинні руїни, то привид Сайлена, то самовдоволена посмішка Веліра. Тепер я знала напевне, що він шукає Камінь Сонця не для того, щоб врятувати природу чи людей. І якщо ми не знайдемо його першими, наслідки можуть виявитися набагато гіршими, ніж засуха.

Ці думки ще довго крутилися в голові, але втома зрештою виявилася сильнішою. Повіки важчали з кожною миттю, думки ставали дедалі повільнішими й плутанішими, поки я нарешті не заснула, сподіваючись, що завтра ми все ж знайдемо шлях до Каменя Сонця раніше, ніж це зробить Велір.

Прокинулася я ще до світанку. За вікном тільки-но починало світлішати, а поселення огортала передранкова тиша, яку порушував хіба що спів птахів. Я швидко вмилася й пішла на кухню. Треба було приготувати сніданок і щось поїсти в дорогу. Незабаром на плиті вже тихо булькала каша, а я ліпила пиріжки.

Коли прокинулися Тарен і Навір, сніданок уже чекав на столі. Поки вони їли кашу, я ще раз перевірила, чи взяла все необхідне. До полотняної торбинки вирушили пиріжки, свічки, кристали і кілька пучків трав для ритуалу, фляга з водою та переписані записи зі щоденника. Коли зі сніданком було покінчено, ми вирушили до лісу.

Я не мала жодного уявлення, де саме шукати Камінь Сонця. Єдине, в чому була впевнена — його не стали б ховати серед полів чи поблизу поселення. Якщо древні шамани прагнули приховати артефакт від сторонніх, то обрали б місце, куди випадково майже неможливо потрапити. Тому я впевнено повела нас у бік лісу, а звідти — ближче до гір.

Ранок швидко перетворювався на день. Сонце піднімалося дедалі вище, і навіть під кронами дерев уже відчувалася спека. Ми йшли знайомими стежками, уважно роздивляючись усе навколо. Я постійно переводила погляд на камені, що траплялися обабіч дороги, перевіряла виступи скель, коріння старих дерев. Тарен займався тим самим. Натомість Навір більше прогулювався, ніж допомагав. То зривав якусь травинку, то підкидав шишки, то роздивлявся білок на деревах. Здавалося, сама пригода цікавила його значно більше за пошуки.