Розділ 6. Підозри

Повільно видихнувши, я повернулася до будинку й зачинила за собою двері. Я пройшла до вітальні й важко опустилася на диван. Лише тепер помітила, що мене дрібно трусить. Я провела долонями по обличчю, намагаючись заспокоїтися, але думки вперто поверталися до слів Веліра. Найбільше мене дратувало навіть не те, що він брехав, а те, що йому майже вдалося змусити мене сумніватися. У голові раз за разом прокручувалася одна й та сама розмова, і що більше я її згадувала, то сильніше переконувалася: цей чоловік прийшов не заради допомоги світу чи порятунку природи. Його цікавив сам Камінь Сонця. Але чому — цього я не розуміла. Невже ним якось ще можна скористатися?

Просидівши так кілька хвилин, я різко випросталася. Якщо Велір справді не відступиться, то мені слід бути обережнішою. Найгірше, що я могла зробити зараз — залишити всі записи в доступному місці й сподіватися, що нічого не станеться.

Я піднялася, дістала з шухляди щоденник і чистий аркуш паперу, після чого влаштувалася за столом. Сонячне світло лилося крізь відчинене вікно, освітлюючи пожовклі сторінки. Обережно перегортаючи записи древнього шамана, я почала переписувати ритуал. Робота була довгою і вимагала уважності. Деякі символи виявилися складними, тому я кілька разів перевіряла кожен рядок, щоб нічого не пропустити. Потім окремо замалювала руни, які були викарбувані на каменях, що вказували шлях до Каменя Сонця. Біля кожної руни я залишала короткі примітки, щоб потім не довелося знову переглядати весь щоденник.

Закінчивши з ритуалом, я машинально перегорнула ще кілька сторінок. Спершу мені траплялися звичайні записи про магію, погоду та врожаї, але в кінці я несподівано натрапила на зовсім інший текст.

«Моя мила Саелло!

Я вже не сподіваюся побачити ні тебе, ні нашу доньку. Добре, що я вас відправив подалі, коли все почалося. Можливо, ви колись знайдете мій щоденник і ще раз прочитаєте, як я вас люблю.

Обіймаю й цілую, навіки ваш, Сайлен».

Я перечитала запис ще раз, повільно ковзаючи поглядом по трохи вицвілих рядках. Донька. Тут було написано саме про доньку. Жодного слова про сина, жодного натяку на хлопця, який нібито вижив після війни й продовжив рід шамана. Звісно, один короткий запис ще не був незаперечним доказом, але тепер історія Веліра вже не здавалася мені переконливою. Навпаки, у ній з’явилася ще одна тріщина. Він говорив надто впевнено для людини, яка не мала жодних доказів, і тепер я все більше схилялася до думки, що значна частина його розповіді була звичайною вигадкою.

Я відклала щоденник і задумливо подивилася у вікно. Велір говорив надто впевнено, але його слова розбилися об цей коротенький запис.

— Брехун, — тихо пробурмотіла я.

Після цього я знову повернулася до ритуалу. Відсунула щоденник убік, дістала з полиці свій старий підручник і почала звірятися. Чим більше я аналізувала ритуал, тим сильніше переконувалася, що дух сказав правду. У ньому не було нічого руйнівного. Навпаки, вся його структура була побудована на поверненні надлишкової енергії природі. Такі ритуали я вже бачила раніше, лише значно простіші. Вони використовувалися для виснажених земель, пересохлих джерел або дерев, що втрачали силу. Тут принцип був той самий, тільки в набагато більших масштабах.

Коли я нарешті закрила підручник, останні сумніви розвіялися. Що довше я аналізувала записи Сайлена й звіряла їх із тим, що знала сама, то очевиднішою ставала правда. У ритуалі не було нічого небезпечного чи руйнівного. Його структура була цілком логічною, а всі магічні потоки спрямовувалися на те, щоб повернути надлишок енергії природі та відновити порушену рівновагу. Дух не обманював мене. Натомість слова Веліра викликали дедалі більше підозр. Людина, яка готова брехати про власного предка, вигадувати історії про помсту й вимагати розповісти їй про місцезнаходження Каменя Сонця, навряд чи керувалася добрими намірами. І саме це непокоїло мене найбільше, адже після сьогоднішньої розмови стало очевидно: Велір не збирається відмовлятися від своїх планів.

Я підвелася з-за столу, взяла щоденник і рушила до погреба. Всередині було прохолодно й напівтемно. Уздовж стін стояли полиці з банками, сушеними травами та мішечками зерна. У дальньому кутку за старою дерев’яною скринею ховалася вузька ніша, про яку ніхто не знав. Там я зберігала гроші на чорний день і кілька прикрас, що залишилися мені від матері. Я поклала туди щоденник Сайлена, сподіваючись, що там він буде в безпеці.

Піднявшись нагору, я взяла аркуш з переписаним ритуалом і пройшла на кухню. Взяла з шухляди кулінарну книгу, розгорнула її майже посередині й сховала папірець між сторінками. Навряд чи Велір буде шукати ритуал в кулінарній книзі на кухні.

Здавалося б, я зробила все правильно й могла нарешті заспокоїтися, але тривога нікуди не зникла. Навпаки, вона лише міцніше осіла десь усередині. Що більше я думала про Веліра, його дивну наполегливість і брехню, то сильніше переконувалася, що наша сьогоднішня зустріч була не останньою. Він прийшов сюди за інформацією про Камінь Сонця, а отже, рано чи пізно спробує знову втрутитися в мої пошуки.

Думки про Веліра ніяк не відпускали. Зрештою я зрозуміла, що якщо продовжу сидіти й думати про нього, то лише накручу себе ще більше. Найкращим способом відволіктися завжди була робота, тому я рішуче зав’язала волосся стрічкою й взялася за приготування їжі.

На кухні від спеки було не легше, ніж надворі. Вогонь у печі лише додавав жару, але сьогодні мене це чомусь не дратувало. Навпаки, звичні справи допомагали впорядкувати думки. Я почистила картоплю, нарізала її великими шматками, замаринувала м’ясо з травами й спеціями та поставила все запікатися. Потім узялася до супу. Поки нарізала овочі, у казані тихо булькав бульйон, а кухню поступово наповнювали знайомі аромати. Поки суп доварювався, я замісила тісто для пирога, нарізала стиглі груші й щедро присипала їх корицею. Незабаром увесь будинок пахнув випічкою настільки апетитно, що навіть моя тривога трохи відступила. Принаймні на якийсь час.