Розділ 5. Таємничий незнайомець

Я кілька секунд уважно розглядала незнайомця, намагаючись зрозуміти, чого від нього чекати. Чоловік виглядав цілком спокійним, але саме це чомусь насторожувало ще більше. Більшість людей, які приходили до шаманів по допомогу, поводилися зовсім інакше. Хтось хвилювався, хтось поспішав, хтось одразу починав розповідати про свої проблеми. Цей же стояв так, ніби прийшов не просити, а вимагати.

Я підійшла ближче до паркану і спокійно спитала:

— Хто ви? Вам щось потрібно? Це ви мене шукали вчора?

На обличчі чоловіка одразу з’явилася хитрувата посмішка. І мені вона не сподобалася. Було в ній щось неприємне, занадто самовпевнене, ніби він заздалегідь знав більше за співрозмовника й отримував від цього задоволення.

— Тобі вже доповіли?

Я насупилася.

— Ми з вами на «ти» не переходили.

Чоловік анітрохи не збентежився. Навпаки, його посмішка стала ще нахабнішою.

— То може перейдемо? Я не з офіційним візитом прийшов.

Я ледь стримала бажання закотити очі.

— І що ж тебе привело до мене, незнайомцю? — запитала я, важко зітхаючи.

— Це не розмова через паркан. Може, впустиш?

Моя підозра лише посилилася. Якби він прийшов по допомогу, то вже давно пояснив би, що сталося. Якби хотів купити зілля чи попросити провести ритуал, теж не став би гратися в таємничість. Але зараз був день. На вулиці ходили люди. В будинку навпроти лагодили дах, а з сусіднього двору долинали голоси дітей. Велір навряд чи ризикнув би зробити щось небезпечне на очах у всіх.

— Може, ти для початку назвеш своє ім’я?

— Велір, — відповів він. — А твоє?

Я пирхнула.

— Тобі так і не повідомили? Я Ейна.

— То можна зайти, Ейно?

Я ще раз уважно подивилася на нього, після чого все ж відчинила хвіртку. Якщо вже він так наполегливо хотів поговорити, простіше було вислухати його й дізнатися, чого саме він хоче. Я пропустила чоловіка до двору й одразу ж кивнула в бік старої лавки під грушею. Дерево давало хоч трохи тіні, рятуючи від сонця, яке з кожною годиною припікало дедалі сильніше.

— Сідай там.

Велір перевів погляд із лавки на будинок.

— В дім не пустиш? — він скептично вигнув брову.

— Ні. Ти для мене незнайомець.

— Ну добре, лава теж згодиться.

Він пройшов через двір так, ніби бував тут уже не раз, і без жодного збентеження розвалився на лавці. Потім плеснув долонею поруч із собою, ніби був тут хазяїном, і підняв на мене погляд. На його губах знову з’явилася та сама хитрувата посмішка, яка від самого початку викликала в мене роздратування. І що більше я дивилася на цього чоловіка, то сильніше переконувалася, що він прийшов сюди зовсім не за допомогою шаманки. 

Всередині мене вже повільно закипало обурення. Велір поводився так, ніби прийшов не до чужого дому, а до себе в гості, і це дратувало дедалі сильніше. Проте я давно навчилася не показувати своїх емоцій незнайомцям, особливо тим, хто явно намагався вивести мене з рівноваги. Тому замість того, щоб висловити все, що думаю про його манери, я спокійно підійшла до лавки й сіла на протилежний край, залишивши між нами достатньо місця. Склавши руки на грудях, я подивилася на нього з очікуванням.

— Я слухаю.

Велір нарешті прибрав зі свого обличчя самовдоволену посмішку. Його погляд став серйознішим, а голос втратив ту насмішкувату легкість, із якою він розмовляв досі.

— Моя магія відчула пробудження мого предка. Думаю, він тобі дещо передав. І дещо розповів.

Він багатозначно подивився на мене, ніби був упевнений, що я відразу зрозумію його натяк. І я справді зрозуміла. Настільки добре, що відразу насторожилася. І довіряти йому я не збиралася.

— Не розумію про що ти.

— Про Камінь Сонця. Мій предок мав тобі розповісти, де його знайти.

Я насупилася.

— Який ще предок?

Велір повільно видихнув, ніби мої відповіді його втомили.

— Ейно, я не збираюся грати в ці ігри. Магія привела мене до тебе. Я знаю, що ти говорила з духом і він розповів тобі про Камінь Сонця.

Після цих слів продовжувати вдавати нерозуміння справді не мало сенсу. Він знав достатньо, хоча звідки саме взялися його знання, я поки що не розуміла.

— І що? Що тобі від мене потрібно? — спитала прямо.

— Координати місця, де він знаходиться.

— Навіщо? Шаман дав мені завдання і я його виконаю. Мені допомога не потрібна.

На губах Веліра знову з’явилася хитрувата посмішка.

— Потрібна, дівчинко, адже ти не знаєш, з чим зв’язалася і що тебе добряче надурили.

Я відчула, що знову закипаю. Уже саме звернення «дівчинко» викликало бажання негайно виставити його за хвіртку.

— Тобто? — але показувати свою слабкість я не збиралася, тому й далі говорила стримано.

— Шаман сказав тобі розрядити Камінь або ж знищити, так?

— Так, — я кивнула.

— А чому ти вирішила, що це врятує нас від спеки?

Я відкрила рота, щоб відповісти, але раптом зрозуміла, що відповіді в мене немає. Якщо бути чесною із собою, я навіть не замислювалася над цим. Дух пояснив причину лиха, пояснив, як його зупинити, і я просто повірила його словам. Можливо, через те, що він не виглядав брехуном. Можливо, тому, що його історія звучала переконливо. А можливо, тому, що мені дуже хотілося знайти пояснення тому, що відбувалося навколо.

Велір одразу помітив моє вагання.

— Тому що дух тобі так сказав? А тобі не спадало на думку, люба моя, що дух тобі збрехав?

Я сердито насупилася. Мені не подобався його фамільярний тон.

— Я тобі не люба. Чому духові брехати? Що йому це дасть?

— Помста. Він прагнув помсти. Хотів спалити весь наш світ лише через те, що їх шаманське коло знищили. Ритуал розрядки зробить спеку ще сильнішою. Загине не тільки природа, а й люди, — Велір нахилився трохи ближче і понизив голос. — В мене ж є ритуал, який дійсно допоможе. Я знаю, як правильно вивільнити магію Каменя.