Розділ 4. Що розповів щоденник

Я прокинулася ще до світанку. За вікном усе ще панували передранкові сутінки, але сон уже остаточно зник. Кілька хвилин я лежала, дивлячись у стелю й прислухаючись до тиші будинку. Відразу згадалися вчорашні події — дух шамана в старих руїнах, його щоденник і Камінь Сонця. Від самих лише думок про нього всередині прокинулося бажання якнайшвидше відкрити записи й почати шукати відповіді.

Обережно вибравшись із ліжка, я швидко вдяглася й навшпиньки вийшла зі спальні. Проходячи через вітальню, я сповільнила крок. Тарен усе ще спав на дивані. Розкуйовджене волосся впало йому на лоба, одна рука звисала до підлоги, а дихання залишалося рівним і спокійним. Я мимоволі усміхнулася. Після вчорашніх хвилювань він заснув так міцно, ніби жодних таємничих незнайомців і дивних історій у світі не існувало.

На кухні було тихо. Я відчинила вікно, впускаючи всередину свіже ранкове повітря. Десь далеко в лісі вже починали прокидатися птахи. Їхній спів ще був несміливим, уривчастим, але світанок невпинно наближався.

Я вирішила приготувати сніданок. Робота руками завжди допомагала впорядкувати думки. Дістала овочі, нарізала їх дрібними шматочками й поставила сковорідку на плиту. Збила яйця з молоком. Невдовзі кухню наповнив приємний аромат обсмажених овочів і яєць. Потім я взяла великий глечик, налила прохолодної води, вичавила кілька лимонів, додала м’яти й трохи меду. Поки лимонад настоювався, я розставила на столі тарілки.

Я настільки занурилася у свої думки, що не почула як прокинувся Тарен.

— Що це? Що за Камінь Сонця? — почувся раптом його голос позаду.

Від несподіванки я здригнулася й мало не впустила чашку. Різко обернувшись, я побачила Тарена. Він стояв біля стільця, на якому я залишила кошик із травами, і тримав у руках відкритий щоденник. Його погляд швидко ковзав рядками стародавнього тексту, а на обличчі застиг вираз щирого нерозуміння.

Я тихо зітхнула. Я не збиралася нічого йому розповідати. Спочатку хотіла сама розібратися в записах, зрозуміти, що взагалі відбувається, а вже потім ділитися здогадками. Але тепер приховувати правду не мало жодного сенсу.

— Знайшла вчора в лісі, — відповіла я. — Сідай снідати. Я потім усе розповім.

Тарен кілька секунд дивився на мене, потім закрив щоденник і мовчки поклав його назад до кошика.

Під час сніданку він більше нічого не запитував. Лише зрідка поглядав на мене з таким виглядом, ніби ледве стримував цікавість. Я ж мовчки доїдала омлет і збиралася з думками. Історія звучала настільки неймовірно, що я досі не могла повірити, що все це справді сталося зі мною.

Після сніданку я розповіла Тарену про дивну галявину, на яку мене вивела незнайома стежка. Про руїни, яких я ніколи раніше не бачила. Про голос, що покликав мене вниз. Про духа древнього шамана й про все, що він мені відкрив.

Тарен слухав дуже уважно й жодного разу не перебив. Лише іноді насуплювався або задумливо дивився у вікно. Коли я закінчила, на кухні ненадовго запанувала тиша. Тарен провів долонею по підборіддю, обдумуючи почуте, а потім рішуче сказав:

— Одна ти шукати цей Камінь не підеш. Я з тобою.

Я мимоволі усміхнулася. Чомусь від його слів одразу стало спокійніше. Можливо, тому що ми все життя кудись ходили разом. У дитинстві шукали в лісі ягоди, будували халабуди між деревами, вигадували історії про загублені скарби й таємничі місця. Тоді нам здавалося, що одного дня ми обов’язково знайдемо якусь велику пригоду. Схоже, вона нарешті нас знайшла сама.

— Добре, — погодилася я. — Але мені спочатку треба розібратися, де його шукати.

— Буду чекати.

Тарен підвівся з-за столу і кинув погляд у вікно. Над дахами будинків уже здіймалося сонце.

— Дякую за сніданок, Ейно. Мені вже час на полювання йти.

Я провела його до дверей. Коли він пішов стежкою в бік лісу, я ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім повернулася до будинку. На кухні все ще зберігався запах свіжої м’яти. Я прибрала зі столу, помила посуд і лише після цього нарешті взяла щоденник. Старовинна шкіряна палітурка була теплою від сонячного проміння, яке падало крізь відчинене вікно. Я провела пальцями по шорсткій поверхні, обвела напівстертий символ сонця на палітурці й на мить замислилася. Всередині цих пожовклих сторінок ховалися відповіді, які могли врятувати все наше поселення.

— Ну що ж… — задумливо промовила я вголос. — Почитаємо.

Я відкрила щоденник і почала читати. Записи виявилися напрочуд докладними. Древній шаман не лише описав призначення Каменя Сонця, а й залишив повний ритуал його розрядки. Щоправда, читати його доводилося уважно. Частину символів я бачила вперше, а деякі старі слова давно вийшли з ужитку. Проте загальний зміст був зрозумілим. Для ритуалу потрібна була людина, здатна працювати з природною магією, сонячне світло і, звісно, сам Камінь. Енергія, яку він накопичив, мала не знищуватися, а поступово вивільнятися й повертатися землі, воді, рослинам і повітрю.

З ритуалом усе виявилося набагато простіше, ніж із пошуком самого артефакту. Я перегорнула ще кілька сторінок. Потім ще. І нарешті натрапила на запис, присвячений його місцезнаходженню.

Текст одразу змінився. Замість чітких пояснень з’явилися старовинні звороти, образні описи й загадкові натяки.

«І сховали ми Камінь Сонця там, де небесний вогонь торкається землі найперше, а тінь відступає перед його ходою. Не в печері його сховано і не у воді, бо те, що живиться світлом, не повинно бути ув’язнене в темряві.

І не знайде його той, хто не вміє шукати. Бо шлях до нього захований від випадкових поглядів.

Нехай шукач іде за каменями мовчазними, на яких викарбовано знаки нашого кола. Лише той, хто побачить їх у правильному порядку, віднайде стежку до Каменя Сонця.

І приведе та стежка до місця відкритого небу, але захованого від людського погляду. Там спочиває Камінь Сонця, звернений до світанку з часів свого народження».