Розділ 3. Розмова з Тареном

Я зачинила за нами двері й одразу відчула, як напруга довгого дня потроху відступає. У домі було прохолодніше, ніж надворі. Товсті стіни добре захищали від спеки, а запах сушених трав, розвішаних під стелею, завжди діяв на мене заспокійливо. Пучки м’яти, чебрецю та меліси ледь помітно погойдувалися від протягу, що просочувався крізь прочинене кухонне вікно.

Я скинула взуття й пройшла до кухні. Тарен мовчки рушив слідом. Зазвичай він приходив до мене зовсім інакшим — усміхненим, спокійним, готовим розповісти якусь історію про невдале полювання чи чергову суперечку з рибалками. Сьогодні ж він виглядав так, ніби ніс на плечах важку ношу.

Я поставила кошик на стілець біля стіни, дістала дві великі глиняні чашки з шафи й налила холодного чаю з глечика. Напій пах м’ятою, липовим цвітом і ягодами суниці.

— Тримай, — сказала я, ставлячи чашку перед Тареном.

Він коротко кивнув на знак подяки. Я сіла навпроти нього, обхопивши чашку долонями. Кілька секунд ми мовчали. За вікном уже остаточно стемніло. Десь неподалік співали цвіркуни, а в сусідньому дворі тихо загавкав собака.

Нарешті Тарен заговорив:

— Тебе шукали, Ейно.

Я ледь усміхнулася. Це мене зовсім не здивувало.

— Мене постійно шукають, Тарене.

Він похитав головою, сьорбнув чаю й поставив чашку назад на стіл.

— Ні. Це був незнайомець. Він не знав твого імені, але вперто допитувався про місцеву шаманку. Хотів тебе знайти.

Я трохи підняла брови.

— І що? Незнайомцю потрібна допомога шаманки. Що в цьому дивного? Можливо, йому потрібне якесь зілля чи ритуал.

Тарен повільно видихнув, і я помітила, як напружилися його щелепи. Здавалося, його дратувало, що я не сприймаю ситуацію так серйозно, як він.

— Якби йому потрібне було зілля чи ритуал — він би так і сказав. Але коли його спитали, він відповів, що це лише його справа. Він був грубим і зверхнім, і ніхто навіть не сказав йому твого імені, а про твій дім — тим більше. Я прийшов, щоб застерегти тебе. Не хочу, щоб тобі хтось нашкодив, Ейно.

Його слова прозвучали настільки щиро, що я мимоволі усміхнулася. Простягнувши руку через стіл, я легко торкнулася його долоні.

— Дякую тобі, Тарене. Ти мій найкращий друг.

Я чекала знайомої реакції. Зазвичай після таких слів він широко усміхався, Тарен взагалі був легким і веселим, за що я його обожнювала ще з тих часів, коли ми були дітьми. Але цього разу все було інакше.

Тарен лише важко зітхнув. Його погляд на мить затримався на моєму обличчі, і в ньому промайнуло щось дивно сумне. Це було так незвично, що я насупилася.

— Що таке? — знову торкнулася його руки.

Тарен похитав головою.

— Нічого.

Після короткої паузи він раптом запитав:

— Можна я залишуся?

Я здивовано кліпнула.

— Ти думаєш, цей незнайомець пробереться до мене в дім?

— Я навіть думати про це не хочу, — Тарен скривився. — Єдине моє бажання зараз — не допустити, щоб з тобою щось сталося, Ейно.

У його голосі не було ані жарту, ані перебільшення, лише щира турбота.

Я мовчки кивнула. Тарену я довіряла як собі. Він не раз ночував в мене вдома, коли повертався пізно з полювання, а до себе, на інший край поселення йти не було сил. Мій дім був близько до лісу.

— Добре. Я постелю тобі на дивані. Ти не голодний?

Тарен похитав головою.

— Ні. Я вечеряв.

Я підвелася з-за столу й пішла до вітальні. Зі скрині біля стіни дістала простирадло та подушку й застелила диван. Тарен мовчки сів на край дивана й провів долонею по обличчю. Лише тепер я помітила, наскільки втомленим він виглядав. Під очима залягли тіні, а плечі опустилися, ніби весь день він носив на собі невидимий тягар. Не дивно. Якщо він справді кілька годин шукав мене по всьому поселенню, а може, й у лісі, а потім ще чекав біля будинку, сил у нього майже не залишилося.

Я побажала йому доброї ночі й ще кілька хвилин постояла, дивлячись, як він вмощується. Не минуло й кількох хвилин, як дихання Тарена стало рівним і спокійним. Він заснув майже одразу.

Повернувшись на кухню, я знову наповнила чашку холодним чаєм. У глечику ще плавали листочки м’яти, і напій приємно пах літньою свіжістю, хоч саме літо цього року зовсім не викликало приємних почуттів. Потім взяла з кошика на підвіконні кілька ягідних пиріжків, які спекла ще зранку, й сіла за стіл. У домі панувала тиша. Лише чути було, як за вікном шелестіло листя старої яблуні.

Втома нікуди не зникла. Навпаки, тепер, коли нарешті можна було сісти й нікуди не поспішати, я відчула її особливо гостро. Здавалося, за один день на мене звалилося стільки подій, скільки іноді не траплялося за цілий місяць. Ще вранці я лише намагалася зрозуміти причину дивної спеки й загибелі рослин, а тепер у сусідній кімнаті спав стривожений друг, у кошику лежав щоденник древнього шамана, а десь поряд ховався могутній артефакт, про існування якого давно забули.

Я мимоволі перевела погляд на кошик, що стояв на стільці біля стіни. Старий щоденник майже повністю ховався в тіні, але я все одно добре пам’ятала шорстку шкіру палітурки й стертий символ сонця на ній. Важко було повірити, що саме там можуть міститися відповіді на всі запитання, які не давали мені спокою останніми тижнями. Найбільше хотілося відкрити його просто зараз і почати читати, але здоровий глузд підказував, що користі з цього не буде. Очі вже злипалися від утоми, а думки плуталися. Якщо я й справді збиралася розібратися в стародавніх записах, то краще зробити це вранці, на свіжу голову.

Я відкусила шматочок пиріжка й згадала слова Тарена про незнайомця. Спочатку його розповідь не здалася мені чимось особливим. До шаманів часто зверталися чужинці, особливо влітку, коли люди подорожували між поселеннями. Але тепер, після всього, що сталося в руїнах, ця історія вже не виглядала такою звичайною. Незнайомець з’явився саме сьогодні. Того самого дня, коли дух відкрив мені таємницю Каменя Сонця. Звичайно, це могло бути випадковістю. Світ не обертався навколо мене, а дивні збіги траплялися постійно.