Розділ 2. Історія шамана

— Не бійся, — спокійно промовив дух.

Його голос звучав тихо, але дивно чітко. Світлова куля над моєю долонею здригнулася, ніби до неї долинуло дихання духа. Але чи духи дихають? Я не знала.

Я мовчки кивнула, хоча серце досі калатало так сильно, що ледь не вистрибувало з грудей.

— Вислухай мене, Ейно, — дух уважно подивився на мене. — У нас мало часу.

Від того, що він знав моє ім’я, по спині пробіг холодок. Я не знала цього чоловіка. Ніколи його не бачила. Він точно помер задовго до мого народження, судячи з старовинного одягу. Але він знав моє ім’я. Звідки? Я не наважувалася запитати. Зараз мене більше хвилювали проблеми з погодою. 

— Багато століть тому шамани нашої школи створили Камінь Сонця, — почав він. — Древній резервуар сили, здатний накопичувати енергію сонця й повертати її природі.

Я затамувала подих.

— Повертати?..

Він кивнув.

— Для врожаїв. Для захисту земель від засух. Для рівноваги між спекою й дощами. Камінь підтримував життя в цих долинах багато поколінь поспіль.

Я уважно слухала, боячись пропустити бодай слово.

— Але під час війни між шаманськими школами нашу традицію майже знищили. Останні хранителі Каменя сховали його від ворогів, щоб ті не використали його силу для власних цілей, — його голос став тихішим. — Вони не встигли передати знання наступникам.

Темрява навколо ніби ще більше стиснулася. Я повільно перевела погляд на стіни руїн, вкриті тріщинами. Раптом стало моторошно від думки, скільки років це місце стояло забутим просто посеред лісу. І я навіть не знала, що це за місце. Якийсь старий храм цих шаманів чи що?

— А тепер про Камінь ніхто не знає, — тихо сказала я.

— Саме так.

— А це місце? Ці руїни?.. — все ж поцікавилася.

— Один з наших храмів, — підтвердив він мою думку. — Верхню частину зруйнували повністю, але внизу дещо залишилося.

— Але як я тут опинилася? Я знаю цей ліс з дитинства.

— Галявина була прихована магією, — пояснив дух. — Зараз, коли потрібно щось робити з Каменем Сонця, я зняв захист. Я останній хранитель, хоч і не живий. Коли відчув тебе, то зрозумів — ти добра людина і зможеш все зробити правильно. А я зможу нарешті піти.

Дух подивився кудись убік, ніби бачив крізь камінь і землю далекі долини нагорі.

— Камінь Сонця перенаситився енергією. Надто довго він накопичував силу й не віддавав її назад природі так, як мав.

Я відчула, як всередині неприємно похололо.

— Через це літо таке спекотне?

— Саме через це, — сказав дух. — Ґрунти висихають. Рослини ростуть занадто швидко й так само швидко вмирають. Повітря перегрівається. Дощі не приходять.

Я нервово стиснула ручку кошика. Усе, що я відчувала останніми тижнями, раптом набуло сенсу. І від цього стало лише страшніше.

— Камінь треба або розряджати регулярно, або знищити, — дух подивився мені просто в очі.

Від цих слів у грудях стало важко.

— А де ж той Камінь Сонця знаходиться і як його розрядити? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Дух ледь усміхнувся.

— Ти знайдеш відповіді на сторінках щоденника.

Він кивнув у бік старовинного письмового столу в дальньому кутку приміщення. Я лише тепер помітила його в темряві — вкритий товстим шаром пилу, потрісканий від часу, з перекошеною ніжкою.

— Там, у шухляді.

Я обережно підійшла ближче. Дерево тихо скрипнуло, коли я потягнула стару ручку. Всередині одиноко лежав щоденник. Стара шкіряна палітурка потемніла від часу, краї сторінок пожовкли, але на обкладинці ще можна було розгледіти майже стертий символ сонця. Я провела пальцями по шорсткій поверхні й обережно взяла щоденник до рук й поклала його до кошика. Коли озирнулася, дух уже стояв трохи далі, і його постать стала ще більш прозорою, ніж була.

— Зроби все як треба і збережи цей щоденник. Удачі, Ейно!

Я хотіла ще щось запитати. Хоча б ім’я шамана або що далі робити. Але не встигла. Фігура шамана розчинилася в повітрі, ніби її й не було.

Мене огорнула важка тиша. Я кілька хвилин дивилася на місце, де щойно стояв дух, намагаючись усвідомити все, що почула. А потім повільно повернулася до сходів, стискаючи ручку кошика так сильно, ніби боялася, що щоденник може просто зникнути разом із цими дивними руїнами.

Я піднялася сходами нагору, притискаючи до себе кошик зі щоденником. Світлова куля м’яко освітлювала темні сходи і я вже збиралася її загасити, але щойно піднялася з руїн, як завмерла від несподіванки.

Ліс навколо потонув у сутінках. Над верхівками дерев уже проступало темно-синє нічне небо, а між гілками тьмяно мерехтіли перші зірки. Сонце давно зайшло. Я розгублено озирнулася. Я не розуміла, що сталося. Всередині руїн мені здавалося, що минуло зовсім небагато часу. Розмова з духом не могла тривати так довго. Або могла?..

Я невдоволено насупилася. Після всього, що сталося, голова гуділа від думок. Можливо, я просто втратила відчуття часу.

Повітря нарешті стало прохолоднішим, але зовсім трішечки. Після виснажливої спеки це здавалося майже дивом. Ліс тихо шумів навколо, десь у темряві стрекотіли нічні комахи, а між деревами повільно стелився легкий туман. Я глибоко вдихнула й змусила себе заспокоїтися. Дорогу додому я знала добре. Навіть уночі не заблукаю. Тож повільно рушила знайомою стежкою між деревами.

Всю дорогу назад я думала про щоденник і Камінь Сонця. Древні шамани управляли погодою, забули дати інструкції наступним поколінням, а мені тепер все це розгрібати. Історія здавалася настільки абсурдною, що частина мене досі намагалася знайти простіше пояснення. Може, спека все ж таки вдарила мені в голову. Може, я заснула десь у лісі. Може…

Але я добре пам’ятала погляд духа. Його голос. Та й щоденник з кошика нікуди не зник.

«Камінь Сонця перенаситився енергією» — згадала я слова шамана.

— Просто чудово, Ейно, — пробурмотіла собі під ніс. — Тепер розгрібати наслідки чужої магії тобі.