Розділ 1. Дивне літо й забуті руїни

Літо цього року видалося дивним — такої спеки я не пам’ятала давно. Навіть у найспекотніші роки вітер хоча б зрідка приносив прохолоду з гір, а вечорами земля повільно віддавала накопичене за день тепло. Тепер же повітря залишалося гарячим навіть уночі. Воно ніби застигло над долиною важким прозорим куполом, крізь який не могли пробитися ні дощі, ні прохолодні тумани зі схилів.

Земля пересихала надто швидко. Вранці її ще поливали, а вже до заходу сонця ґрунт знову вкривався дрібними тріщинами. Рослини поводилися ще дивніше. Вони росли швидко, жадібно тягнулися до світла, ніби намагалися встигнути прожити ціле життя за кілька днів, а потім так само стрімко в’яли. Листя скручувалося по краях, квіти обсипалися раніше часу, а плоди залишалися дрібними й сухуватими, хоч сонця цього літа вистачало більше, ніж будь-коли.

Я помічала це всюди. На городах біля поселення. На луках. У лісі. Навіть дикі трави, які зазвичай переживали спеку значно легше за культурні рослини, тепер втрачали силу надто швидко. Їхній запах ставав різкішим, густішим, ніби спека витискала з них усі соки одразу.

Люди хвилювалися, звісно. Особливо старші, які добре пам’ятали неврожайні роки. Але більшість усе одно зводила розмови до одного й того ж: «Таке вже літо». Надзвичайно спекотне, виснажливе, неприємне, та все ж природне.

Я ж так не вважала. Не через саму спеку. І навіть не через засуху. Природа поводилася неправильно і я не могла цього не помічати.

Я відчувала це щоразу, коли торкалася долонями землі під час ритуалів для врожаю. Магія в ґрунті стала неспокійною. Вона текла не рівно й глибоко, як зазвичай, а різкими пульсуючими хвилями, ніби хтось постійно підштовхував її зсередини.

Одного разу я спробувала підживити молоді паростки біля річки, як робила вже сотні разів раніше. Зазвичай після такого ритуалу рослини ставали міцнішими, листя набирало кольору, а стебла — сили. Але цього разу все було інакше. Паростки буквально потягнулися вгору просто в мене на очах, неприродно швидко, а вже наступного ранку вони лежали зів’ялими під палючим сонцем.

Це налякало мене значно сильніше, ніж я хотіла визнавати. Магія природи не мала поводитися так. Вона ніколи не поспішала. У всьому живому існував свій ритм: повільний, правильний. А тепер щось ніби підганяло його, ламало, змушувало природу виснажувати саму себе.

Я нікому про це не говорила. Без доказів мої слова прозвучали б як порожні страхи молодої шаманки, яка занадто багато часу проводить наодинці з травами й ритуалами. Люди й без того були виснажені спекою. Їм потрібна була впевненість, а не чужі тривожні здогадки.

Тому я мовчала. Лише дедалі частіше ловила себе на тому, що прислухаюся до землі під ногами. До шелесту сухої трави. До гарячого вітру, який приходив з гір і приносив із собою дивне, майже невловиме відчуття неправильності.

У двері постукали саме тоді, коли я вкотре намагалася зрозуміти, чому висохлі стебла шавлії розсипалися в руках майже на порох. Ще кілька днів тому вони були міцними, а тепер ламалися від найменшого дотику. Я зітхнула, відкладаючи трави вбік.

— Заходьте.

Двері відчинилися і в дім зайшла Ларена — жінка з крайнього будинку біля річки. Її темне волосся було сховане під солом’яним капелюхом, а на обличчі застигла втома, яку останнім часом я бачила майже в усіх мешканців поселення.

— Ейно, — тихо звернулася вона, стискаючи пальцями край кошика. — Можна з тобою поговорити?

— Звісно.

Вона кілька секунд вагалася, ніби не знала, як правильно почати, а потім все ж видихнула:

— У нас знову засихає город. Навіть після поливу. Огірки дрібні, боби майже не ростуть… Я подумала… може, ти могла б провести якийсь ритуал? Для землі. Або для дощу.

Я подивилася на неї. Хотілося сказати щось заспокійливе. Але брехати я не вміла.

— Якби справа була тільки в спеці, я б уже допомогла, — тихо відповіла я. — Але проблема глибша.

Ларена насупилася.

— І що за проблема така?

— Магія поводиться неправильно. Ніби її… забагато. Вона нестабільна. Ритуали зараз працюють не так, як мають.

Жінка помітно напружилася.

— Це небезпечно?

— Я не знаю, — чесно сказала я. — Поки що ні. Але мені це не подобається.

Ларена опустила погляд на кошик у своїх руках.

— Люди вже починають хвилюватися. Особливо старші. Якщо врожай стане ще гіршим…

Вона не договорила, але я й так усе розуміла. Я підійшла до полиці, взяла кілька зв’язок сухих трав і простягнула їй.

— Заварюй це ввечері й поливай землю вже після заходу сонця. Хоч трохи допоможе втримати вологу.

— А ритуал?

Я повільно похитала головою.

— Поки що я не знаю, який саме ритуал потрібен. Але я намагаюся розібратися.

Ларена сумно усміхнулася.

— Ти завжди щось вигадуєш.

— Сподіваюся, цього разу теж вийде.

Вона пішла, а я ще довго стояла посеред кімнати, дивлячись на зачинені двері. Мені не сподобалося, як прозвучали мої власні слова.

«Я не знаю».

Шаманка не мала так говорити людям. Від нас чекали відповідей, впевненості і хоч якоїсь опори в складні часи. Але цього разу я справді не розуміла, з чим маю справу.

До вечора спека трохи спала, хоча повітря все одно залишалося сухим і гарячим. Сонце повільно опускалося до гір, забарвлюючи схили в золотаві кольори. Я взяла кошик для трав і вийшла до лісу. Тут дихалося легше. Хоч трохи.

Сухе листя тихо шаруділо під ногами, у високій траві стрекотіли комахи, а між деревами повільно ковзали довгі вечірні тіні. Я неквапливо йшла знайомою стежкою, зрізаючи по дорозі кілька стебел деревію й гіркого полину.

— Якщо це не засуха… тоді що? — пробурмотіла собі під ніс, обережно складаючи трави в кошик. — Магія не змінюється сама по собі.

Я провела пальцями по сухому стеблу м’яти й невдоволено насупилася. Навіть запах став іншим — надто різким.

— І чому саме зараз?..