13

Яр завмер. Щось дивне тремтіло на рівні грудей — легке тепло, мов дотик забутої руки. Він машинально сягнув під сорочку, розстебнув прихований гудзик на підкладці і витягнув мішечок, власноруч зшитий зі старої тканини. Всередині — гладенький медовый камінь, що пульсував слабким світлом, наче живий. 

«Артефакт некроманта…» — промайнуло в думці. Тепер він носив його завжди, навіть не знаючи навіщо — просто відчував, що колись він знадобиться. 

Яр провів пальцями по каменю, і в голові раптом спалахнула ідея. Він глянув на Міру. Вона сиділа навпроти, згорнувшись у клубочок, очі затуманені болем, що не мав часу. 

— Я ж… наче некромант, правда? — озвався він тихо, з м’якою посмішкою. — Давай спробуємо. Не викликати дух — це надто небезпечно. Але принаймні… спогад. Глибший. Чіткіший. Бо пам’ять дитинства — мов розмита акварель. А іноді в ній — усе найважливіше. 

Міра глянула на нього, здивовано, ніби боялася повірити. 

— Ти можеш це зробити? 

— Якщо ти дозволиш. І якщо твоя душа готова згадати. Я лише направлю… — він торкнувся її руки, знову відчувши, як земля під ними ніби затремтіла від глибокої давньої сили. — Закрий очі. Дозволь собі побачити її знову. 

Він поклав камінь між ними, промовив кілька слів. Повітря стало щільнішим, як перед грозою. Світло почало вицвітати, а простір навколо згущувався — не страшно, не темно, а глибоко. Це було місце пам’яті. 

Тіньова завіса лягла на світ, коли Яр торкнувся серця Міри. Його пальці ледь світилось примарним сяйвом некромантії, і десь між дотиком і словом — знову відкрився спогад.


— Я поруч, — прошепотів Яр. — Йди туди, де тебе кличе серце. Я триматиму тебе.


Міра стояла у дверях старої кімнати. Все було знайоме до щему: килим, що пахнув пилом, ліжко з потертою ковдрою,  лампа, яка мерехтіла в кутку. У тьмяному світлі — її мати. 

Красива, мов з легенд. Високі вилиці, очі, в яких світився біль. Волосся сплетене в темну косу, що спадала на плече. Вона стояла, тримаючи маленьку Міру на руках, і шепотіла, пригорнувшись щокою до її волосся. 

— Міро, люба… — її голос тремтів, мов натягнута струна. — Я обов’язково повернусь. Обіцяю. 

Міра тоді ще нічого не розуміла. Лише відчувала: щось стається. Щось непоправне. 

— Це замкнене коло чотирьох некромантів… його треба зруйнувати. Вони тримають владу в Темній вежі. Це змова проти всіх магів — проти вільної магії! Я… я занадто пізно все зрозуміла. Сьогодні мене туди запросили. І я піду. 

Очі матері наповнились слізьми. Вона опустила Міру на ліжко, притислася лобом до її чола, ледве стримуючи ридання. 

— Я зробила велику помилку, доню. Показала свою силу. Я була горда і сліпа. Не повторюй моїх помилок. Ховайся. Будь середньою з середніх. Так ти зможеш вижити. 

Вона погладила обличчя дитини, ніби хотіла запам’ятати кожну рису, кожну родимку, кожен подих. 

— Пробач мене, донечко… — прошепотіла вона, й сльоза скотилась по її щоці. — Вибач свою матір. Я мушу йти. Але я повернусь. Я присягнулась — повернусь до тебе. Як би не було. 

Вона ще раз обійняла її. Міцно. Назавжди. 

Міра спостерігала за цим, немов примара. Сльози текли по її справжньому обличчю, як і в сні.


Тиша. 

Міра стояла посеред кімнати, обхопивши себе руками.  

— Вона... не кинула мене. Вона справді… не могла залишитись. 

— Так, — мовив Яр поруч. — Ти це знала, але забула. І досі носила в собі провину, яка не твоя. 

— Чому ти це зробив для мене? 

Яр поглянув на неї. Його очі світилися м’яким світлом некромантичного полум’я. 

— Бо твій біль відгукнувся в мені. І я хотів, щоб ти більше не ховалась. 

— Вона залишила тобі дорогу, — м’яко мовив Яр, стоячи поруч. — А я… допоможу тобі її пройти. 

Тінь спогаду танула, а схід сонця за вікнами академії вже золотив небо. В повітрі ще тримався запах материнських сліз — живих, палких, справжніх.


— То ти приховуєш свої справжні сили? Але ж ти — найкраща у своєму відділенні.
Міра примружилась, і в її очах з’явився лукавий блиск.
— Найкраща — за теорією, — посміхнулася вона. — Але не за силою магії.
Її усмішка стала ширшою, трохи змовницькою.
— Знаєш, насправді важко постійно здаватися посередньою. Вигравати контрольовані дуелі, тримати себе в рамках. Тож я обрала… часткову концентрацію. Достатню, щоб бути кращою, але не надто — щоб не помітили.
Яр уважно на неї дивився. Потім кивнув.
— І це спрацьовує. Ніхто не бачить справжню Міру.
Вона хмикнула:
— Іноді, навіть я сама.